Свекруха їхала до нас із двома фурами речей, а чоловік був певен, що я нічого не зможу змінити

— Ти все не так зрозуміла, — швидко заговорив Назар, і його голос одразу втратив звичну щільність. — Мама поверне. Я теж зароблю. Ми якось закриємо питання. Дарино, ми ж сім’я.

Він потягнувся до її руки, але вона легко відсахнулася. Його пальці зімкнулися в порожнечі.

— Сім’я не будується на обмані, — сказала Дарина. — А куди ви тепер дінете фури, коробки й дубовий гарнітур, мене не стосується. Розвантажуйте біля дороги, біля вокзалу, в лісі, під навісом — де завгодно. Тільки не тут.

Вона розчахнула вхідні двері. Із під’їзду потягло прохолодою й запахом бетонного пилу.

— Ти не маєш права! — зірвався Назар. — Я твій чоловік. Я тут живу. Ти не можеш мене вигнати.

Він спробував протиснутися всередину, але Дарина не стала сперечатися. Вона схопила найважчий баул — той, де під рибальськими коробками лежали банки спортивного харчування, — і витягла його за поріг. Сумка гепнулася на майданчик із глухим ударом, усередині щось пластмасово тріснуло.

Другу вона відправила слідом. Третю підштовхнула ногою, і та перевалилася через поріг, розпластавшись біля стіни. Куртки впали на бетонну підлогу, одна зачепилася рукавом за дверну ручку.

Назар кинувся до речей. Він вискочив на майданчик, хапаючи сумки й озираючись так, ніби хтось збирався вкрасти його машинку для бороди. Дарина дочекалася, поки обидві його ноги опиняться за порогом, і грюкнула дверима.

Замок клацнув один раз, потім другий. Слідом стала внутрішня засувка.

— Відчини! — загрюкотів Назар кулаком у двері. — Дарино, негайно відчини! Ти ненормальна! Я зараз поліцію викличу…