Свекруха їхала до нас із двома фурами речей, а чоловік був певен, що я нічого не зможу змінити

— Хотів жити з мамою під одним дахом? — тихо спитала Дарина й кивнула на куртки, що лежали поверх баулів. — Забирай своє. Тепер поїдеш до неї в село.

Назар кілька секунд дивився на неї так, ніби почув незнайомі слова. Потім губи його сіпнулися у звичній самовпевненій усмішці. Він вирішив, що перед ним усього лише сцена, яку можна перечекати, висміяти й продавити…

— Не вгадала, — сказав він, засунувши руки в кишені. — Будинок продано. У село ніхто не повертається. Я тобі вже сказав: одягайся і йди вниз. Там дві фури, мамині меблі, посуд, зимові речі. А завтра їдемо до нотаріуса й спокійно оформлюємо мою половину. Без цих твоїх умов. Гроші мама віддасть, коли розбереться.

Він зробив крок уперед, намагаючись виглядати вищим і впевненішим, але шлях йому знову перегородили власні баули. Дарина не відступила. Вона дістала телефон, розблокувала екран і розгорнула до нього відкриту сторінку бази.

— Неприємна новина, Назаре, — сказала вона. Голос вийшов рівним, майже дзвінким. — Я перевірила твою маму. Кредити, позики, податки, штрафи. І свіжа справа про стягнення на три мільйони двісті тисяч. Гроші від будинку пішли на борги майже одразу після угоди.

Усмішка на його обличчі почала осідати повільно, як теплий віск. Він розтулив рота, але впевнена фраза не народилася; замість неї вирвався лише короткий сип.

Дарина зробила крок ближче. Назар чомусь відступив.

— Платити вам нічим. Ні сьогодні, ні за тиждень. Тому жодної частки в моїй квартирі ти не отримаєш. Ваша сімейна комбінація закінчилася раніше, ніж устигла спрацювати. Мій дім більше не бере участі у ваших безкоштовних розрахунках…