Свекруха знову прийшла по гроші, не знаючи, що її син уже два тижні не живе в цій квартирі

Не встигла вона й слова сказати, як свекруха з грацією носорога втиснула в щілину, що утворилася, масивний зимовий чобіт.

— Ви знову прийшли по гроші? Каса не працює. Вашого сина я вже два тижні як вигнала. Ви хіба не знали?

Оксана схрестила руки на грудях, навіть не намагаючись надати обличчю привітного виразу. Дипломатія ніколи не була сильною стороною Лідії Степанівни. Тут потрібні були залізобетонні аргументи.

Лідія Степанівна фиркнула так голосно, що кіт на підвіконні нервово смикнув хвостом. Її обличчя, і без того суворе, набуло виразу кам’яної маски.

— Ваші сімейні чвари мене не стосуються. Мені кредит платити треба, — відкарбувала свекруха, безцеремонно відтісняючи Оксану плечем і ввалюючись у коридор.

Із чобота на чистий лінолеум капнула брудна вода.

— Богдан слухавку не бере вже п’ятий день, а мені вчора з банку телефонували. Він у мене двісті тисяч узяв, сказав, що на потреби вашої сім’ї. Ви тут, бачте, ремонт затіяли. Техніку оновлюєте, а мати має з пенсії відстібати відсотки. Давай, невістко, діставай заначку. Шлюб ваш тріщить по швах. Я давно це бачила. Але борги віддавати зобов’язані обоє.

Оксана завмерла.

Повітря в коридорі стало щільним. Двісті тисяч? На потреби сім’ї, на оновлення техніки? У цій квартирі найновішим предметом техніки був тостер, куплений Оксаною три роки тому на розпродажі. Голова в Оксани працювала як точний хронометр.

Вона зрозуміла все за одну секунду. Богдан, цей геній комбінаторики, взяв гроші в рідної матері, прикрившись сім’єю, і спустив їх куди? Правильно, туди, де тепер мешкає його неосяжна пристрасть. Оксана мовчки розвернулася, залишивши свекруху обурено сопіти в коридорі, й пішла на кухню…