Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Усередині багатство виявилося ще помітнішим. Мабуть, господарі займалися великим бізнесом або обіймали важливі посади — так подумав Григорій, оглядаючи оздоблення. Марина, віддаючи сина в дитбудинок, навряд чи могла уявити йому таке життя. На мить він замислився про це, але різкий окрик змусив підвести очі.

— Довго ще будеш усе розглядати? Кажи, навіщо прийшов. Мені ніколи на тебе дивитися.

Перед ним стояла жінка років п’ятдесяти п’яти, модно вдягнена, з густо нафарбованим обличчям. Вона дивилася неприязно, майже люто. Питання про Альошу явно були їй неприємні, особливо від людини, яка назвалася родичем. Схоже, вона наперед вирішила наступати, не залишаючи співрозмовникові можливості щось пояснити.

Такої грубості Григорій давно не чув — та й чи чув колись узагалі? Зібравшись, він промовив:

— Я дідусь Олексія.

— Дідусь? — перепитала господиня. — А де цей дідусь був сім років тому, коли мати здавала дитину в дитячий будинок? Тепер з’явився? Ми з чоловіком оформили всиновлення. Усі папери в нас. Хлопчикові забезпечено найкращі умови для життя й навчання, які тільки можливі. Будь-який суд буде на нашому боці.

Вона не давала йому вставити слово. Григорій стояв перед нею, вражений натиском, і все ще намагався знайти можливість розповісти, що сталося насправді.

— Де твої документи? Ти ж про них говорив. Показуй. Слова мені не потрібні.

— Послухайте, я поясню. Все було інакше, ніж ви думаєте. Розумієте…

— А, то показувати нічого! — урвала його жінка. — Обдурив, щоб до будинку пробратися? Зараз же геть звідси!

Від напруження її обличчя пішло червоними плямами. Григорій ніби втратив здатність рухатися. Він стільки разів подумки готувався до цієї розмови, а тепер не міг ані продовжити її, ані просто повернутися й піти.

— Не чуєш? Охорону покликати? — прошипіла господиня й одразу підвищила голос: — Вадиме! Сюди швидко! Ти там спиш?

Поруч відразу з’явився високий кремезний хлопець.

— Ні, Ларисо Андріївно. Слухаю вас.

— Виведи цю людину за ворота. Сам він, як бачиш, не дає собі ради.

— Зробимо.

Вадим штовхнув Григорія в спину й звелів іти до виходу. Опиратися було марно. Опустивши голову, священник пройшов до воріт на ослаблих ногах. Іще ніколи його не виставляли з таким приниженням. Він прийшов сюди з надією знайти рідну людину, а йшов, не зумівши навіть договорити. Усі слова, які збирався вимовити, тепер були марні. Ні пояснити свою раптову наполегливість, ні попросити зрозуміти його горе він не зміг. Господиня побачила ошуканця й наказала прибрати його з будинку. Для неї розмова закінчилася; для Григорія разом із нею руйнувалася надія повернути собі сім’ю.

За воротами потекли сльози. Більше нічим не стримувані, вони котилися по щоках, і Григорій уже не намагався їх зупинити. Щастя здавалося таким близьким — за цим парканом, у цьому будинку. Але відстань до нього виявилася більшою за ті сто кілометрів, які він проїхав.

«Чим же я так прогнівив Тебе?» — думав він, відчуваючи себе покинутим Богом. Зігнувшись, ніби від непосильного тягаря, Григорій повільно пішов до автобуса…