Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Григорій підійшов до жінок. Побачивши його поруч, вони відразу знітилися. Старша почала перепрошувати за розмови в храмі, але він зупинив її: усе гаразд, хвилюватися не треба. І спитав, як їх звати.

— Я Віра, а це Лідія, — відповіла за обох балакуча парафіянка.

— Звідки ви знали Марину?

Жінки перезирнулися. Ще недавно священник явно не хотів стояти біля покійної, а тепер розпитував про неї з такою наполегливістю. Помітивши їхнє здивування, він насилу стримав нетерпіння.

— Мені дуже важливо це дізнатися. Розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися.

— Та вона в нас по під’їздах ночувала, — почала пояснювати Віра. — Сьогодні в одному влаштується, завтра в іншому. Ми з Лідою в тому будинку двірниками працюємо, от і помітили. Пошкодували жінку, пустили в маленьку двірницьку. Хоч якийсь дах над головою з’явився.

Вони допомагали Марині з їжею, пропонували теж піти працювати двірником. Але та відмовилася. Віра вважала, що їй просто не хотілося працювати. Уже після знайомства дізналися, з якої родини їхня підопічна: батько служив у прокуратурі, обіймав високу посаду, а потім утратив усе й опинився у в’язниці. Донька залишилася без квартири й засобів до існування.

Григорій слухав, намагаючись не пропустити жодного слова, хоча нетерпіння підганяло повернутися до головного.

— А про дитину вона сама сказала?

— Сама. Якось розговорилася. Хлопчика народила, Альошкою, здається, назвала. Років сім тому, а може, вісім. Потім віддала в дитбудинок: казала, годувати нічим, жити ніде. Тільки подробиць ми не знаємо, батюшко. Не любила вона про себе розповідати. Видно, дісталося їй від життя.

Слова були неточними, спогади чужими, але Григорій уже відчував таку радість, ніби все вирішилося. Альоша — його онук. Це переконання виникло раніше за будь-які докази. Тут-таки приходили страх і біль: адже Марина потрапила в тяжку аварію, дістала безліч переломів. Навіть якщо чекала дитину, могла її втратити.

Він відганяв сумніви. Що йому відомо про її подальше лікування? Нічого. Від операції відмовився, з лікарні пішов. Може, термін був зовсім малий, може, малюка вдалося зберегти. Григорій чіплявся за цю можливість, не бажаючи віддавати щойно народжену надію.

— А померла вона від чого? — нарешті спитав він.

Обидві завагалися. Навіть Віра, яка досі говорила без упину, раптом притихла. Потім зітхнула й пояснила: Маринин одяг зовсім зносився, і вони з Лідою зібрали трохи грошей, щоб вона купила собі щось ціле. Але замість одягу Марина принесла горілку й дуже напилася.

— Коли ми в двірницьку до неї вбігли, вона вже не дихала. Очі закотилися… Горілка підроблена виявилася, серце не витримало. Отак ми її й втратили. Не вберегли.

Віра тяжко зітхнула й додала, що грошей на похорон у них немає. Доведеться ховати за казенний кошт, як безхатченку. Від цих слів Григорій змінився на обличчі.

— Ні. Ми поховаємо її гідно. У мене дещо відкладено, і на цвинтарі є знайомі працівники. Я домовлюся.

Він зробив усе, що пообіцяв. Марину поховали по-християнськи, а Григорій молився за її душу, просячи для неї спокою. Вирішив також незабаром поставити на могилі пам’ятник. Так довго він намагався викреслити цю жінку зі свого життя — і ось тепер уже не міг вважати її чужою.

Гіркота була такою, що сльози знову текли самі собою, як після загибелі Дмитра. Разом із ними міцніло рішення: він знайде Альошу в дитбудинку й забере до себе. Від цієї мовчазної клятви серце заходилося, і Григорій ледве тримався на ногах. У його житті раптом з’явилася мета, заради якої хотілося прокинутися завтра…