Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Наступного ранку він підвівся вже без учорашньої розгубленості. Важко буде — це ясно. Але він мусить спробувати заради Альоші: розповісти, попросити, якщо знадобиться, упасти навколішки. Одягнувся у звичайний одяг, щоб вигляд священника не бентежив господарів, і вирушив на приміський автобус.

Селище вражало розкішшю. Один за одним тягнулися красиві будинки, кожен здавався Григорієві казковим замком. Десь тут жив хлопчик, якого він так сподівався побачити. До потрібного будинку залишалося всього кілька хвилин дороги, і все довкола сприймалося крізь цю близькість.

Високий металевий паркан приховував подвір’я. Біля хвіртки був невеликий домофон. Григорій викликав господарів і почув невдоволений жіночий голос:

— Хто там іще?

— Добрий день. Я хотів би поговорити з вами про всиновлення Олексія.

— Що? Ти звідки взявся? Іди геть негайно!

Розмова обірвалася так різко, що відповісти він не встиг. Втім, привітного прийому Григорій собі й не обіцяв. Він допускав, що його появі не зрадіють, тому знову натиснув кнопку. Той самий голос тепер тремтів від обурення.

— Тобі не сказали? Забирайся, поки поліцію не викликала! Тут приватна територія!

— Я родич Олексія. У мене є документи, що підтверджують спорідненість. Відчиніть, будь ласка, нам необхідно поговорити.

Замок клацнув, важка хвіртка піддалася. Григорій домігся свого брехнею: жодних документів у нього не було. Він це чудово знав. Але інакше його б не впустили, і заради можливості потрапити до будинку він щойно вимовив неправду цілком спокійним голосом…