Син щоразу боявся поїздки до бабусі, але Надя надто пізно зрозуміла, що це були не примхи.

Знала від Лєни, що свекруха й далі живе в тій самій квартирі, у сусідньому будинку. Що на комоді стоять фотографії онука в рамках, протерті від пилу. Що вона ходить до лікаря щотижня, скаржиться на тиск і безсоння. Що іноді дзвонить Вікторові й каже, що її обмовили, що вона все робила правильно, що невістка вкрала в неї онука.

Віктор слухав, не сперечався й клав слухавку.

Суд минув без драми, якщо не вважати драмою обличчя Галини Петрівни, яка сиділа на лаві й тримала в руках теку з грамотами з аптеки, ніби це могло щось змінити.

Контакти з онуком їй обмежили. Вона вийшла із зали мовчки: пряма, з підібганими губами. Не озирнулася.

Одного весняного вечора Надя сиділа на кухні в мами й дивилася, як Артем малює за столом. Він малював щовечора: олівцями, фломастерами, іноді фарбами, якщо баба Тома дозволяла, бо фарби бруднили клейонку.

Того вечора він малював фломастерами на великому аркуші, висолопивши язика від старання.

— Мамо, дивися.

Він підняв аркуш.

Дім — кривий, з великими вікнами й трубою, з якої йшов помаранчевий дим. Поруч дерево. Сонце в кутку жовте, з довгими променями. І дві фігурки перед домом: велика й маленька, що тримаються за руки.

— Це ми, — сказав Артем. — Це ти, а це я.

— Гарно, зайчику.

— А це чий дім?

— Наш. Ми тут живемо.

Надя взяла малюнок. Подивилася на цих двох чоловічків. У великого було довге коричневе волосся, у малого — чубчик, що стирчав на всі боки.

— Мамо, а ми тепер завжди будемо разом?

— Завжди, синочку.

Артем кивнув, забрав малюнок і побіг показувати бабі Томі.

Надя лишилася сидіти за столом. За вікном сутеніло. У дворі хлопчаки ганяли м’яча, чийсь кіт сидів на паркані, на сусідньому балконі жінка розвішувала білизну.

Звичайний вечір. Звичайне життя без темних флаконів, без недільних обідів, після яких син лежав пластом, без тиші, в якій треба лічити до десяти.

Артем сміявся в сусідній кімнаті: голосно, заливисто, тим самим сміхом, який вона так рідко чула останні два роки.

Вона налила собі чаю, обхопила горнятко долонями й уперше за довгий час подумала не про те, що було, а про те, що буде.

І їй не було страшно.