Син щоразу плакав перед поїздкою до бабусі, і лише нічний виклик швидкої змусив Надю зрозуміти причину.

Якось весняного вечора Оксана сиділа на кухні в матері й дивилася, як Марко малює. Він робив це майже щодня: олівцями, фломастерами, іноді фарбами, коли баба Люба дозволяла застелити клейонку газетами. Того вечора перед ним лежав великий аркуш. Він висунув язика від старання й старанно виводив кривий будинок із великими вікнами. Із димаря йшов помаранчевий дим. Поруч росло дерево, в кутку світило сонце з довгими променями. Перед будинком стояли дві фігурки — велика й маленька, трималися за руки.

— Мамо, дивися.

Оксана взяла аркуш.

— Гарно. А це хто?

— Це ти. А це я.

— А будинок чий?

— Наш. Ми тут живемо.

Вона дивилася на малюнок: у великої фігурки було довге темне волосся, у маленької — смішний чубчик на всі боки. Усе було криво, яскраво, просто. І від цієї простоти в неї защеміло в очах.

— Мамо, — Марко забрав малюнок, потім раптом зупинився. — Ми тепер завжди разом будемо?

— Завжди, синочку.

Він кивнув, повірив одразу, без перевірки, і побіг показувати малюнок бабі Любі. Оксана лишилася за столом.

За вікном сутеніло. У дворі хлопчаки ганяли м’яча, на паркані сидів кіт, на сусідньому балконі жінка розвішувала білизну. Звичайний вечір, звичайне життя — без темних флаконів, без недільних обідів, після яких син лежав пластом, без потреби мовчати й рахувати до десяти.

Із кімнати долинув сміх Марка. Гучний, чистий, заливистий. Той самий сміх, який два роки з’являвся так рідко, що Оксана боялася забути його звучання. Вона налила собі чаю, обхопила горнятко долонями й уперше за довгий час подумала не про те, що позаду, а про те, що попереду.

І вперше ця думка не налякала її.