Таня вже виходила з валізами, коли сусідка попросила її ненадовго повернутися
Інший шлях виглядав не краще. Можна було знайти підробіток у сусідньому населеному пункті, зняти дешеву кімнату й цілий рік підтримувати брехню. Тим часом Лариса розпродасть інструменти, витратить решту фонду й остаточно витіснить Оксану з дому. Андрій і далі писатиме ніжні листи, зображаючи люблячого чоловіка.
Оксана сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Вона завжди вважала себе сильною: могла сама перевернути важке крісло, витягти викривлену пружину, натягнути непоступливу тканину. Але сказати вголос правду про власну сім’ю виявилося страшніше за будь-яку роботу.
Вона намагалася придумати першу фразу для повернення. «Я все чула» одразу вимагало пояснити ванну; «це мій дім» викликало в уяві сміх Лариси; «поверни гроші» змушувало визнати власну помсту з трубами. Будь-який початок здавався захистом на чужому суді, де Оксані доведеться виправдовуватися за те, що її обдурили. Саме тому ключ у кишені ще не давав сили відчинити двері.
Вона подумки програвала повернення десятками способів. В одному Андрій одразу зізнавався, що злякався сестри. В іншому Лариса кидалася на неї з обвинуваченнями, а Тамара Петрівна скликала родичів. Оксана уявляла навіть покупця квартири, якого чоловік нібито міг привести без її відома, хоча розуміла, що до цього не дійшло. Страх розростався від невідомості. Вона не бачила документів, не знала залишку на рахунку й не могла перевірити, які речі вже зникли. Що довше Оксана чекала, то міцніше чужа версія подій укорінювалася. Однак вийти непідготовленою означало знову опинитися самій проти злагодженого сімейного хору. Їй потрібен був союзник або доказ, який неможливо перекричати.
Сором ставав частиною пастки. Поки Оксана боялася розповісти, чому не поїхала, Андрій і Лариса могли пояснювати її відсутність як завгодно. Але просте повернення без доказів теж не обіцяло правди: сестра чоловіка говорила голосніше, свекруха звично підтверджувала її слова, а Андрій обирав версію, яка швидше припиняла скандал. Оксані потрібен був не дозвіл увійти, а факт, здатний витримати цей сімейний галас.
Гучний рев двигуна змусив її здригнутися. Біля дверей майстерні зупинилася велика вантажівка, вкрита дорожнім брудом. Із кабіни вибрався високий сутулий чоловік у промасленій куртці. Оксана відразу впізнала Віктора, чоловіка Лариси, того самого «нелюда», який, за словами родини Андрія, вигнав дружину з дітьми на вулицю без грошей.
Віктор смикнув ручку, потім утомлено постукав. Він не вимагав відчинити, а лише попросив господаря майстерні відгукнутися. Лариса, пояснив він крізь двері, віддала сюди на реставрацію старовинне крісло його матері. Тепер майстриня нібито поїхала, а ключі залишила сторожеві. Віктор хотів забрати сімейну річ.
Оксана спершу вирішила, що Лариса послала чоловіка перевірити приміщення. Якщо відчинити, таємниця скінчиться: Віктор повідомить дружину, та зателефонує Андрієві, і всі дізнаються, де ховалася «мандрівниця». Оксана притулилася до стіни й затримала подих. Але чоловік не ломився всередину й не погрожував. Він стукав глухо, з утомою людини, яка хоче лише повернути те, що належить родині.
Оксана пам’ятала крісло з червоного дерева з ручним різьбленням. Місяць тому Лариса назвала його дешевою покупкою з барахолки й попросила перетягнути оксамитом. Отже, вона вкрала річ у свекрухи, принесла її до майстерні, а тепер збрехала чоловікові, ніби передала її законно.
Робота була надто доброю для випадкової дешевої знахідки, і Оксана ще тоді здивувалася походженню червоного дерева. Лариса запевняла, що готує подарунок братові, тому майстриня не ставила зайвих запитань. Тепер колишня дивина дістала пояснення. За дверима стояв не розвідник загарбниці, а ще одна людина, якій вона розповіла зручну версію…
