Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Законом, — закінчив Гліб. — Так надійніше.

Ми поїхали разом. Дорогою Гліб переглядав на планшеті документи, норми й судову практику, а я дивився у вікно. За склом тяглися ті самі п’ятиповерхівки, промзона й мокра лісосмуга, які я бачив два дні тому. Невдовзі показалася знайома жовта будівля пансіонату «Тиха берізка».

За скляними дверима сиділа та сама молода працівниця. Побачивши мене, вона відразу впізнала й насторожилася.

— Добрий день, — спокійно промовив Гліб. — Гліб Андрійович Дубов, лікар-психіатр. Я прибув для незалежного освідування Галини Михайлівни Лазарєвої з її згоди й на прохання її сина, Андрія Вікторовича Лазарєва.

Він пред’явив посвідчення, документи про кваліфікацію й письмову заяву. Дівчина уважно все вивчила, потім зателефонувала керівникові закладу. За кілька хвилин до приймальні вийшов чоловік років п’ятдесяти. З його обличчя було видно, що наш візит порушив звичний порядок.

— Галина Михайлівна перебуває під опікою, — почав він. — Будь-які дії мають бути погоджені з опікункою.

— Ви зобов’язані повідомити опікунку, — відповів Гліб, не підвищуючи голосу. — Але повідомлення не означає, що опікунка має право заборонити незалежну оцінку стану жінки. Якщо ви вважаєте інакше, оформіть письмову відмову із зазначенням підстави. Ми долучимо її до заяви в суд і скарги до наглядового органу.

Керівник подивився на документи, потім на мене. Після короткого дзвінка юристові закладу він велів провести нас. Саме обстеження тривало майже дві години. Я залишився в холі на пластиковому стільці, тримаючи в руках недоторканий стакан води. За дверима були мати й людина, якій я довіряв.

Я думав про те, як їй було прожити тут майже рік: чужі стіни, однакові дні, синій халат, рідкісні прогулянки у дворі. Вона завжди казала, що мати вміє чекати краще за всіх. Тепер я боявся лише одного — що надто довго змушував її чекати на мене.

Коридором час від часу проходили працівники. Хтось котив візок із білизною, хтось ніс пластикові стаканчики з ліками. Із-за зачинених дверей долинали приглушені голоси, але слів я не розрізняв. Двічі вставав, доходив до вікна й знову сідав. За склом голуби ходили по мокрому карнизу, а стрілка настінного годинника ніби застрягла між двома поділками.

Двері відчинилися. Гліб вийшов першим, зняв окуляри й тихо сказав:

— Вона орієнтується в часі й місці, пам’ять відповідає вікові, судження послідовні. Ознак розладу, який позбавляв би її здатності розуміти свої дії, я не виявив. Попередній висновок або складали без повноцінного огляду, або спотворили навмисно.

— Ти все зафіксував?

— Висновок готовий. Але запам’ятай: він сам по собі не скасовує судового рішення. Спершу адвокат подасть заяву, потім суд призначить офіційну експертизу й окремо вирішить питання про поновлення її прав. Це не одна година, Андрію.

Я кивнув. Головне, що тепер у нас з’явився доказ. Мати письмово заявила, що не бажає залишатися в пансіонаті, а керівник прийняв заяву й долучив її до особової справи. Забрати її того ж дня я не міг: попереднє судове рішення й далі діяло. Ми попрощалися крізь скляні двері, і я пообіцяв повернутися відразу, щойно з’явиться законна підстава.

Того ж вечора Бєлов отримав висновок Гліба й подав термінове клопотання. Суд не поновлював права матері без повноцінної експертизи, але тимчасово призупинив повноваження Ірини визначати місце її проживання й дозволив Галині Михайлівні залишити пансіонат на час розгляду. Рішення надійшло за кілька днів. Я знову приїхав до знайомої жовтої будівлі, передав документи керівникові й розписався, що мати житиме разом зі мною. Нарешті двері відчинилися, і Галина Михайлівна вийшла сама, без санітара. На ній було старе темно-синє пальто з великими ґудзиками, у руках — маленька шкіряна сумочка. Вона помітила мене, зупинилася й довго дивилася, ніби перевіряла, чи не зникну я знову…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇