Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Мар’яні відвели кімнату на другому поверсі. Туди без слів увійшла Регина Львівна й повісила на спинку крісла шовкову темно-зелену сукню. Чужу, але підібрану точно по фігурі.

— Надягніть. У ній буде видно ваші очі, — сказала вона й вийшла.

У дзеркалі Мар’яна побачила незнайому собі молоду жінку в дорогій тканині. За столом її представляли десяткам людей, імена одразу вислизали з пам’яті. Вона зраділа Раїсі, ветеринарній фельдшерці із заводу. Раїса тихо порадила триматися поруч: вона тут теж чужа.

Після третього тосту Мар’яна перестала рахувати, але майже не пила. Вона сьорбнула ігристого, потім двічі відпила з келиха червоного вина й лишила його в руці для годиться. Вона знала, що від спиртного в неї швидко починає боліти голова. Близько дев’ятої їй стало спекотно, і вона вийшла надвір.

Від паркану було видно довгі дахи стаєнь унизу. Мар’яна думала про Микиту, який лежав під крапельницею в чужому місті, поки тут за нього піднімали келихи. Потім повернулася до будинку. Хтось помітив, що вона зблідла, і подав їй чаю.

Цю чашку вона пам’ятала виразніше за все інше. Тонка порцеляна, золотий обідок, лимон на блюдці. Напій був гарячий, міцний і трохи гіркий, ніби заварку перетримали. Їй сказали, що треба зігрітися. Мар’яна зробила кілька ковтків.

За цим спогадом не було туману чи змішаних образів. Просто нічого. Ніби хтось вирізав із плівки вісім годин і склеїв краї навпростець.

Пізніше Мар’яна сотні разів намагалася відновити цей проміжок. Починала з гарячого краю чашки під пальцями, з кислого запаху лимона, з чужого голосу поруч. Уявляла, як встає з-за столу, проходить сходами, відчиняє двері. Але щоразу доходила до одного й того самого місця й натикалася на рівну чорну стіну. За нею не було ні звуку, ні обличчя, ні відчуття часу.

Пам’ять зазвичай лишає бодай уривки: незручну фразу, світло у вікні, біль від незручної пози. Тут не було навіть уривків. Ця порожнеча здавалася доказом її власної вини: якщо вона не пам’ятає, значить, не має права стверджувати, що з нею щось сталося. Саме тому вранці вона прийняла перше зручне пояснення. Втомилася, випила більше, ніж помітила, заснула. Звичайна необережність була стерпною. Усе інше ще не мало слів.

О пів на восьму ранку Мар’яна розплющила очі в тій самій гостьовій кімнаті на другому поверсі. Вона лежала поверх покривала в зеленій сукні, під верхнім світлом, хоча надворі вже давно розвиднілося. У роті стояв металевий присмак. Голова не боліла, але здавалася набитою ватою, такими самими важкими були шия й плечі.

Сісти вдалося лише з другої спроби. Бічна блискавка на сукні була застібнута лише до половини, і тканина сиділа перекошено. Колготки Мар’яна знайшла біля крісла вивернутими навиворіт. Волосся, яке вона ретельно прибирала, було розпущене. На згині лівого ліктя темніла кругла цятка, а довкола неї розпливався невеликий синець.

Довго розглядати ці дивності вона не стала. Вирішила, що сама зняла колготки, забула, а рукою об щось ударилася. Усе тіло було настільки чужим, що хотілося лише вмитися й поїхати до лікарні, до Микити.

На кухні Регина Львівна сиділа з чашкою кави. Вона вже була вдягнена, нафарбована й зачесана так, ніби вночі в домі нічого не сталося.

— Доброго ранку, — сказала Мар’яна. — Пробачте, я не пам’ятаю, як лягла. Я, мабуть, усіх налякала.

— Ви заснули за столом. Вас відвели нагору.

— Хто відвів…