Несподіваний фінал одного знайомства з маминим нареченим

— Звісно, люблю. Звісно, — запевнив її Діма.

— І я тебе люблю, — тихо сказала Юля.

Вітчим шумно видихнув.

— Так, так.

Юля подивилася на нього просто, з нестямою, вона вся спалахнула маковим цвітом:

— Ні, ти не розумієш! Я люблю тебе! Я з розуму через тебе сходжу з першого дня нашої зустрічі! Дімо, Дімочко, я жити без тебе не можу! Люблю! Люблю! Люблю!

Юля потягнулася до нього. Але Діма делікатно відсторонився. Юля завмерла.

— Нічого, Юлю, це мине.

— Що мине?

— Закоханість. Просто у твоєму житті майже не було тата… А тут з’явився я, і ти стала мене ідеалізувати. Я не дурний, не подумай — помітив це вже давно, але сподівався, що мені здалося. Насправді я найзвичайнісінький мужик, і красивіших, як то кажуть, бачили.

— Ні, ні, ти не розумієш…