Несподіваний фінал одного знайомства з маминим нареченим

Юля замотала головою, швидко жбурнула до пралки його футболку… Заридала ще дужче.

Діма погладив її волосся і спину, взяв за руку.

— Вставай, вставай. Давай присядемо, і ти мені все розкажеш.

Юля не могла йому противитися. Він обіймав її так міцно, поки вони йшли до вітальні…

«Я готова все життя так ридати, аби тільки він мене обіймав», — подумала Юля.

— Ну? То що сталося? — питав Діма, витираючи її сльози. Юля слухняно підставляла йому щоки.

— Мене… Мене хлопець покинув!.. — збрехала Юля. Це було зовсім не те, що вона хотіла сказати.

— Не плач, Юленько! Не плач, малечо!

Діма знову обійняв її й притиснув до своїх грудей. Він гладив її й говорив, і слова ці були для Юлі солодші за мед:

— Ви обов’язково помиритеся! Усе буде добре, ось побачиш! Хіба можна не любити таку гарну дівчину, як ти? Адже ти чудова, цікава, розумна, добра, у тебе в житті все буде прекрасно.

З хвилину вони сиділи в тиші, а потім Юля, не відриваючи обличчя від його сорочки, спитала:

— Ти сказав, що мене не можна не любити. Значить, ти мене теж любиш?