Несподіваний фінал одного знайомства з маминим нареченим

— Мамо! Але чому ти не сказала! Діма ж хотів бути присутнім на пологах!

— Не кричи. Не хотіла, щоб він через мене ніч не спав. Ти скажи йому, як прокинеться. Скажи, що в нас усе добре.

— Гаразд. Вітаю, мам.

Юля не стрималася, позіхнула. На годиннику була четверта ранку.

— Дякую. Ну все, спи.

Минув рік відтоді, як Юля зізналася вітчимові у своїх почуттях. Її любов іще не встигла минути, але вже ставала спогадом, який ніяк не відпускає — так пам’ятають безчасно втрачених коханих. Лишалася в її серці тужлива ніжність, перемішана з остаточним прийняттям втрати. Юля намагалася все придушити: приїздила весь останній рік якомога рідше й не залишалася з Дімою наодинці. І дзвонити йому теж перестала.

Коли маму поклали на збереження до лікарні, у Юлі була літня сесія. А потім їм усе-таки довелося кілька днів пожити разом, але більше не було жодних спільних посиденьок і справ, хоча Діма, як і раніше, був чемний і уважний до Юлі. Гостра для Юлі тема була негласним табу, і Діма, бачачи стриманість падчерки, вирішив, що вона заспокоїлася.

Юля увійшла до батьківської спальні. На ліжку під зім’ятим простирадлом вгадувався силует Діми. Юля підійшла до узголів’я й стала спостерігати за його рівним диханням. Рот вітчима був трохи прочинений…