Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Рука сама потяглася до рушниці, залишеної біля ґанку. П’ять кроків. Усього п’ять. Але в лісі такі відстані іноді довші за життя.

— Господар повернувся, — промовив за спиною м’який, улесливий голос. — Не метушися, Мироничу. Нам треба поговорити.

Остап повернувся повільно, без різких рухів.

Із-за рогу дому вийшов високий чоловік у камуфляжі. Обличчя в нього було сухе, ніби вирізане ножем із сірого дерева, а очі — світлі, майже безбарвні — дивилися так, ніби перед ним стояла не людина, а річ, яку можна оцінити, використати й викинути. В одній руці він тримав карабін, у другій — супутниковий телефон Остапа. Трохи позаду маячив Назар, блідий, із рушницею напереваги.

Остап одразу зрозумів, хто перед ним. Коршун. Той самий, про кого лісові інспектори говорили коротко й зло, але майже завжди без пуття: надто вже рідко хтось повертався з точними відомостями про його стежки.

— Недобре чужого торкатися, діду, — сказав Коршун, підкидаючи телефон на долоні. — Ми за цим смугастим тиждень ходимо. Слід у слід. Загнали, вимотали, у болото спрямували. А ти раптом вирішив стати рятівником?

Остап мовчав. Голова працювала швидко, сухо, без зайвих емоцій. Двоє. Обоє озброєні. Його двостволка біля ґанку, надто далеко. Трос і лебідка біля ніг, але з заліза мало користі, коли ствол дивиться тобі в груди. На власному ж подвір’ї він опинився в капкані.

— Що, язика проковтнув? — Коршун усміхнувся. — Я ж по-доброму прийшов. Бачу, чоловік ти тямущий. Спорядження підібрав правильне: лебідка, трос, дошки. Сам звір там здохне, а нам він живим потрібен. Тож доля все влаштувала красиво. Ти допоможеш витягти його тихо, без зайвих очей. Ми заберемо своє, а ти отримаєш частку й далі топитимеш піч, як топив.

Назар позаду незграбно переступив.

— Може, не треба з ним домовлятися? — пробурмотів він. — Простіше було б…

— Мовчи, — урвав Коршун, навіть не обернувшись. Потім знову подивився на Остапа. — Ну як, Мироничу? Ми й ім’я твоє знаємо, і де живеш, і яке горе в тебе було. Шкода твою Ганну. Тигри, вони ж такі… не вміють бути вдячними.

Слова ввійшли під ребра холодним лезом. Вони знали. Не випадково сказали. Коршун тиснув туди, де біль не зарубцювався навіть за п’ятнадцять років.

І саме тоді Остап остаточно зрозумів: жодної угоди не буде. Ці люди не залишають свідків. Щойно тигр опиниться в них у руках, старого чекатиме куля й яма десь під корінням. Їхні усмішки, їхні спокійні голоси, обіцяна частка — усе це було такою самою приманкою, як запах крові для хижака.

Страх відступив. На його місце прийшла важка, рівна лють…