У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

— Нічого схожого не траплялося?

Він дивився надто довго, але все ж сказав «ні». Борис уточнив, чи впевнений, дістав таку саму тверду відповідь і прибрав знімок. Попросив повідомити, якщо трапиться. На клаптику паперу написав телефон; Андрій упізнав код обласного центру. Залишалося спитати, кого ж вони шукають.

— Хвору тварину.

— Там жінка знята.

— Вам так здалося.

Приблизно за двадцять хвилин відвідувачі поїхали. Андрій стояв біля вікна, поки сірий автомобіль не зник за поворотом. Тарас, який підійшов, поцікавився гостями. Почувши, що біологи шукають козу, розреготався. Андрій дивився на дорогу без усмішки.

Увечері він хотів поговорити з Остапом, однак не застав його. Сусідка сказала: старий уранці пішов до річки, досі не повернувся. Андрій вирішив зайти завтра. А вночі прокинувся від трьох неголосних ударів у віконне скло.

Оксана спала поруч. Удари повторилися — саме по шибці, не в двері. Андрій підвівся, підійшов до фіранки. Згадав старикові слова про дзвін і сам відчув незручність від цього спогаду: зараз же стукали. Потім відсунув тканину й відсахнувся. Жіноче обличчя було просто за вікном, менш ніж за метр.

Незнайомка притиснула палець до губ і показала на двері. Андрій натягнув штани, куртку, тихо вийшов. За домом вона вже чекала. Він сердито нагадав про дружину: та може побачити. Жінка відповіла, що не побачить. Прийшла вона тому, що двоє знайшли його.

— Ті, на машині?

Андрій описав зовнішність обох відвідувачів. Жінка кивнула. Він спитав, хто вони такі. Замість відповіді почув запитання:

— Чому ми старіємо не так, як ви?

Андрій перепитав. Вона промовчала. Тоді він спитав про її вік: років тридцять? Незнайомка ніби здивувалася. Вона пам’ятала час, коли за річкою ще не проклали залізницю. А ту збудували задовго до його народження. Андрій не знайшов, що сказати на це, і якийсь час лише дивився на жінку, що стояла перед ним.

На її розкритій долоні лежав мідний дзвіночок. Вона запропонувала взяти його. Андрій відразу згадав попередження Остапа й відмовився. Жінка повторила прохання, пояснивши: поки річ у нього, вона зможе його знайти.

— Я не хочу, щоб ти мене шукала.

— Тоді вони знайдуть раніше за мене.

Він знову зажадав пояснити, хто ці люди. Один уже ловив копитниць раніше. Борис? Імені вона не знала, але сказала, що йдеться про старшого. Андрій спитав, звідки в нього фотографія. Незнайомка довго мовчала, а потім промовила:

— Двадцять років тому він упіймав мою сестру.

По спині пройшов холод. Андрій спитав про її долю. Сестра не повернулася — тільки це жінка й відповіла. Знову простягла дзвіночок, але він не доторкнувся. Зажадав спершу сказати, що їй потрібно. Виявилося, допомогти знайти місце, куди сестру відвезли. Двадцять років тому, так. Вона не обмовилася.

— Чому я?

— Ти можеш ходити людськими дорогами.

Сама вона, за її словами, не всюди могла пройти. Існували місця, де багато заліза; туди їм шляху не було. Андрій хотів заперечити, заговорити про поліцію, про те, як узагалі належить розбиратися з подібними справами. Але хіба сюди пасував звичайний порядок? Навпроти стояла жива неможливість, а вдень йому показували знімок майже такої самої жінки.

Він сказав, що нічого не обіцяє. Пальці незнайомки зімкнулися над дзвіночком.

— Тоді вони заберуть старого.

Андрій спитав якого, хоча вже здогадався. Того, до кого ходив. Остапа. Чому? Він бачив цих людей раніше. Лісник згадав порожній дім, слова сусідки про річку й спитав, де старий тепер. Жінка обернулася до лісу: поки живий. На повторне запитання звеліла йти за нею…