У 61 рік я дізналася про вагітність, але результати першого УЗД здивували мене ще сильніше…
Червень змінився липнем, потім настав серпень, а я все ще залишалася в лікарняному ліжку. Майже три місяці без прогулянок, сільського повітря й звичних ранкових справ. Медсестри знали мене як рідну. Молода Світлана приносила польові квіти — ромашки, волошки, іноді гілочку м’яти, — щоб у стерильній палаті хоча б трохи пахло літом.
Тіло втомлювалося дедалі сильніше. Від нерухомості нили кістки, тиск різко змінювався, ночами накочувалася паніка. Я питала себе, чи вистачить сил дочекатися миті, коли побачу очі доньки. На одному з УЗД лікар довго вивчав показники, а потім повідомив про ознаки нестачі кисню в дитини. Поки стан залишався стабільним, але в разі погіршення потрібен був негайний кесарів розтин, можливо, задовго до призначеного терміну.
Я погодилася на все необхідне, аби тільки дівчинка вижила. Лікар уточнив, чи розумію я небезпеку операції для себе. Вік, слабке серце, наркоз і ймовірна крововтрата могли виявитися смертельними. Він вимовляв це спокійно, як медичні факти, однак кожне слово відгукувалося всередині холодом. Я помовчала й повторила згоду. Він був зобов’язаний попередити; далі наслідок не залежав ні від нього, ні від мене.
Тієї ночі сон не прийшов. Я уявляла, що не прокинуся після пологів, і болісно думала, хто першим візьме малечу, заспіває їй колискову й колись розповість про її появу. Сльози беззвучно стікали до скронь. Лякала не власна смерть, а неможливість побачити усмішку дитини, за яку я стільки місяців трималася.
Уранці попросила папір і ручку. Повільно, знайомим почерком написала доньці, яку ще не тримала на руках: якщо мене не стане, нехай знає, що я боролася до останнього подиху; нехай не сумнівається, що була люблена сильніше за моє власне життя. Я обіцяла залишатися поруч хоча б у шелесті листя, вітрі й весняному дощі. Закінчивши, склала аркуш і сховала під подушку.
Увечері передала листа Ірині й попросила відкрити лише в одному випадку. Донька відразу зрозуміла, притисла конверт до грудей і заплакала. Вона забороняла мені говорити про смерть, запевняла, що все закінчиться добре. Я попросила лише пообіцяти: якщо буде потрібно, вона подбає про сестру. Ірина крізь сльози відповіла, що впорається, але спершу я сама зобов’язана вижити.
Після цієї розмови страх змінився. Він не зник, але перестав керувати мною. Поруч була доросла донька, всередині — жива дівчинка, довкола — люди, які допомагали нам обом. Я не знала, чи лишався тиждень, чи всього день, зате кожен поштовх сприймала як обіцянку майбутньої зустрічі. Мені здавалося, що малеча просить почекати ще трохи й неодмінно дочекатися її…
