У 61 рік я дізналася про вагітність, але результати першого УЗД здивували мене ще сильніше…

Отямилася я в реанімації серед рівного писку приладів і приглушених голосів. У венах стояли трубки, живіт стягував болючий шов, слабкість не дозволяла поворухнутися. Поруч сиділа Ірина й гладила мене по лобі. Побачивши розплющені очі, вона заплакала й повторила, що операція закінчилася, донька жива і я теж залишилася з ними.

Говорити я не могла, тільки кивнула. У цьому русі ніби вмістився весь пройдений шлях. Після операції час знову роздрібнився на хвилини. Кожен вдих вимагав зусилля, рана нила, тиск стрибав. Але поверх болю трималася одна ясна думка: ми обидві вижили.

Першої ночі я майже не спала й не намагалася повернутися. Дивилася в стелю, повторюючи, що дівчинка десь зовсім поруч і дихає самостійно. На другу добу прийшов лікар. Він пояснив, що малечу помістили в кювез і подають кисень, однак дихає вона вже сама, рефлекси добрі, а невелика вага відповідає ранньому терміну. За нею уважно стежитимуть.

Лікар назвав доньку сильною, як її мати, а мені сказав, що тепер треба їсти, спати й відновлюватися. Побачити дитину дозволять, коли мій стан це дозволить. Чекати виявилося важче, ніж терпіти шов. Материнське почуття вимагало негайно встати, підійти, перевірити, чи не страшно їй, а тіло залишалося безпорадним.

Уночі я прокидалася від тривоги й думала, чи відчуває малеча мою відсутність. Ірина щодня приносила маленькі новини. Розповідала, що сестричка розплющувала очі й ніби когось шукала; смішно фиркнула під час зміни пелюшки; вхопила медсестру за палець. Я слухала, як музику, і уявляла крихітні руки, щоки й уважний погляд.

Ці розповіді допомагали пережити вимушену розлуку, але водночас посилювали тугу. Я раділа кожній ознаці її сили й усе ж заздрила медсестрам, які могли бути поруч, поправляти пелюшку й давати свій палець маленькій долоні. Потім соромила себе за цю заздрість: вони рятували мою доньку, поки я не могла навіть підвестися. Лишалося терпляче повертати сили й вірити, що скоро між нами не буде скляної стінки кювеза.

На п’ятий день мені стало трохи краще. Лікар увійшов з особливо м’яким виразом обличчя й попросив готуватися: завтра мене вперше відвезуть до відділення інтенсивної терапії новонароджених. Зустріч буде недовгою, але я зможу не лише побачити доньку, а й узяти її на руки. Ці слова осяяли все пережите — страх, біль, очікування й безсилля.

Я не могла повірити, що вже завтра побачу її не на темному екрані й не на коротку мить в операційній. Нарешті почую дихання поруч, відчую вагу маленького тіла й зрозумію, чи впізнає вона мій голос. Усю ніч серце билося рівно й наполегливо, відраховуючи останні години розлуки…