У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Ти де? — спитала вона.

— На роботі.

— Ти кинув матір у розваленому будинку.

Пауза.

— Вона сама вирішила переїхати.

Анна заплющила очі. Павло поклав їй долоню на плече.

— Сергію, не бреши хоча б мені.

— Аню, ти завжди була істеричкою. Мама хотіла будинок. Я допоміг. Квартира їй була не потрібна. Вона сама підписала обмін.

— На руїну?

— Будинок потребує ремонту. Це нормально.

— Ти вивіз її без зарядки, без їжі, без ліків.

— Вона доросла жінка.

Я стояла поруч і слухала голос сина, такий знайомий і такий чужий. У якийсь момент мені захотілося забрати телефон і сказати: «Сергійку, зупинися. Ти ж потім не зможеш із цим жити». Але я мовчала.

Анна сказала тихо:

— Ми будемо оскаржувати правочин.

Сергій усміхнувся.

— Спробуйте. Документи чисті.

— Побачимо.

— І ще, — його голос став холоднішим. — Мама хай не повертається до квартири. Замки вже поміняли.

У мене всередині ніби обірвалася нитка.

— Ти чула? — Анна повернулася до мене, але я не змогла відповісти.

Наступного дня ми поїхали до моєї квартири. Я сказала, що мені треба забрати хоча б теплі речі, ліки, фотографії чоловіка. Анна намагалася відмовити, але я наполягла. Під’їзд пах котячим кормом і фарбою. На третьому поверсі біля наших дверей стояла нова блискуча ручка. Моєї старої подряпини біля замка не було — її сховала металева накладка.

Я натиснула дзвінок.

Двері відчинила Оксана. На ній був мій фартух — із дрібними вишеньками, який я шила сама років п’ятнадцять тому. Вона навіть не зняла його, побачивши мене.

— А, це ви.

За її спиною з кухні пахло кавою. У передпокої стояла нова тумба. Моєї вішалки не було.

— Мені потрібні мої речі, — сказала я.

Оксана схрестила руки на животі.

— Які саме?

— Усі мої.

Вона усміхнулася. Гарна, доглянута, з рівними бровами. Коли Сергій привів її знайомитися, я подумала: міська, розумна, буде йому опорою. Я намагалася її полюбити.

— Маріє Іванівно, давайте без цирку. Ви переїхали. Сергій сказав, що частину речей уже відвіз, решту ми склали.

— Куди?

— На балкон.

Анна ступила вперед.

— Відчиняй повністю.

— Не командуй у моїй квартирі.

Слова вдарили сильніше, ніж ляпас. Моїй квартирі. Там, де я двадцять сім років мила вікна, клеїла шпалери, зустрічала дітей зі школи, сиділа біля ліжка вмираючого чоловіка. Де на кухонній стіні лишилася позначка олівцем: «Сергій, 8 років».

— Оксано, — сказала я, намагаючись не тремтіти. — Тут фотографії мого чоловіка. Мої документи. Ліки.

— Ліки ми поклали в пакет. Фотографії… не знаю. Сергій розбирав.

Із кімнати вибіг мій онук, п’ятирічний Кирило…