У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Ти як із малою зі мною.

— А ти зараз і є мала. Обдурена, змерзла й уперта.

Я слабо всміхнулася. Ложка тремтіла в руці.

Після сніданку Павло відвіз нас до районного центру до юристки. Жінку звали Ірина Вікторівна. Вона була невисока, з короткою стрижкою й утомленими уважними очима. Її кабінет містився над аптекою; на сходах пахло сирою штукатуркою й чужими парфумами.

Вона вислухала мене не перебиваючи. Тільки інколи ставила короткі запитання: коли підписували, хто був присутній, що говорили, чи читали вголос, чи був тиск, чи приймала я ліки. Коли я розповіла про нотаріуса й «пільги», Ірина Вікторівна стиснула губи.

— У вас копії документів є?

— Ні. Сергій забрав.

— Паспорт?

Я полізла в сумку й похолола. Паспорт був. Пенсійне посвідчення теж. А от папки з квартирними документами, яку я зберігала в шафі, звісно, не було. Сергій ще місяць тому сказав, що треба «звірити дані».

— Він усе забрав, — сказала я.

— Це очікувано, — спокійно відповіла юристка. — Нам треба отримати витяги. Подивитися, що саме сталося: дарування, купівля-продаж, міна, рента чи щось інше. Ваш стан у момент підписання теж важливий. Є медичні документи про тиск, призначення?

Анна кивнула.

— У мами картка в поліклініці. І того дня їй викликали швидку. Я пам’ятаю, вона мені писала.

— Повідомлення збереглися?

Я відкрила телефон. Руки знову затремтіли. Анна взяла його, знайшла листування. Там було моє: «Аню, тиск 180, Сергій приїхав, якісь папери, потім передзвоню». Потім через три години: «Усе підписали, голова розколюється».

Ірина Вікторівна сфотографувала екран.

— Це знадобиться.

Потім вона взяла заповіт батька. Читала довго, звіряла печатки, дати, щось записувала. Микола сидів поруч, знявши шапку, як у храмі. Я помітила, що в нього на руці старий шрам від зап’ястка до ліктя.

— Документ старий, але не схожий на підробку, — нарешті сказала юристка. — Однак за ним буде окрема історія. Треба піднімати архіви, спадкову справу, дивитися реєстрацію. Це не швидко.

— А мама де житиме? — спитала Анна.

Ірина Вікторівна подивилася на мене.

— Поки що найбезпечніше — у вас або в довіреної людини. У зруйнованому будинку залишатися не можна. По квартирі будемо розбиратися. Якщо правочин укладено під впливом обману або за нездатності розуміти значення своїх дій через стан здоров’я, його можна оскаржувати. Але потрібні докази. І готуйтеся: син стверджуватиме, що ви все розуміли й самі цього хотіли.

Я опустила очі. Сором накрив мене густою хвилею. Соромно було, що син так учинив. Соромно, що я повірила. Соромно сидіти перед чужою жінкою й розповідати, як мене викинули.

— Маріє Іванівно, — сказала Ірина Вікторівна м’якше. — Винен не той, кого обдурили. Винен той, хто обдурив.

Ці слова я потім повторювала собі багато разів, але спочатку вони не допомагали.

Анна подзвонила Сергієві просто з коридору. Увімкнула гучний зв’язок. Він відповів не відразу.

— Чого тобі?