У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

— Та бабця моя тепер там, недалеко. Сама захотіла, їй удома нудно було, а там догляд. Може, закинеш їй мандаринів якихось? Ну або ще чого. Я потім віддам.

Данило помовчав.

— Це та бабуся, в якої велика квартира в центрі була?

У слухавці пролунало хихотіння.

— Була. Тепер замість однієї великої — дві маленькі. Зате в улюблених онуків.

Від цього сміху Данилові стало гидко. Він майже не знав цю жінку, лише одного разу бачив її на дні народження приятеля: тиха, охайна, з добрим обличчям. Тоді вона принесла конверт і довго поправляла онукові комір, ніби перед нею й досі стояла дитина.

— Я її толком не знаю, — сказав Данило. — Приїду чужа людина, вона й не зрозуміє, хто я.

— Та зрозуміє. Голова в неї ясна, все нормально. Ти ж у мене п’ять років тому був, от там і бачилися. Просто зроби добре діло, а?