У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Коли вечеря майже закінчилася, Галина Петрівна раптом сказала:

— Діма, віднеси дружині тарілку. Як би там не було, а голодною спати не можна.

— Та вона сказала, що не голодна, — ліниво відповів Дмитро.

— Віднеси, я сказала. Нехай поїсть. Я спеціально їй залишила.

Світлана почула кроки й швидко підвелася з підлоги. Сіла за туалетний столик, схопила першу-ліпшу книжку й зробила вигляд, що читає. Двері відчинилися. Дмитро зайшов із тацею. На ній стояли миска рису, тарілка з тушкованим м’ясом і броколі, маленька чашка супу.

— Мама попросила занести, — сказав він. — Поїж трохи. Вона спеціально для тебе залишила.

«Спеціально для тебе». Світлана ледь не засміялася. Спеціально — це коли місце ставлять заздалегідь. Спеціально — це коли питають, чи прийде людина. Спеціально — це коли пам’ятають до того, як тебе спіймали. А це було не спеціально. Це було від незручності.

— Я не голодна, — сказала вона.

Дмитро насупився.

— Що з тобою сьогодні? Ти рано повернулася, їсти не стала. На роботі щось?

У його голосі було не стільки занепокоєння, скільки роздратування. Ніби вона зіпсувала вечір. Ніби її біль заважав усім жити.

Світлана відклала книжку й повернулася до нього.

— Дімо, ви завжди так вечеряєте?

— Як так?

— Отак. Щодня о шостій накриваєте стіл, їсте гаряче, смачне, всі разом. А я приходжу пізніше й доїдаю холодні залишки. Або взагалі нічого.

Обличчя Дмитра напружилося. Він відвів погляд.

— Ну не щодня. Просто батьки звикли їсти рано. Іра теж швидко голодніє. А в тебе графік незрозумілий. Не можуть же всі чекати.

— А сьогодні? — спитала Світлана. — Сьогодні я прийшла трохи пізніше п’ятої. Усі страви вже були готові. Прибори стояли на п’ятьох. Мого не було. Чому?

Дмитро помовчав, потім сказав:

— Ти ж не попередила. Мама не знала, що ти вечерятимеш удома.

Світлана подивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Не знала, що дружина її сина може прийти додому й захотіти поїсти?…