У родині чоловіка вечеряли без мене щовечора, аж поки одного разу я не повернулася додому раніше, ніж зазвичай

Дмитро скривився.

— Світлано, ти зараз спеціально все перекручуєш. Мама цілий день по дому крутиться, їй теж нелегко. Ти повернулася раптово, а тепер звинувачуєш її.

І ось вона почула звичне. Варто їй заговорити про свій біль — винною одразу ставала вона. Вона не попередила. Вона вередує. Вона невдячна. Вона забагато хоче.

Світлана повільно встала.

— Ми одружені три роки, Дімо. Це понад тисячу вечорів. Щонайменше вісімсот разів я поверталася після сьомої. Ви хоч раз мене дочекалися? Хоч раз залишили мені нормальну гарячу їжу? Не залишки, не кашу на дні, а саме їжу? Один раз?

Дмитро розтулив рота, але не відповів.

— Жодного разу, — сказала вона за нього.

— Але ж ти не просила щоразу.

— Я просила в перший рік. Разів десять. Потім у другий. Потім перестала, бо зрозуміла, що марно. Дімо, я не прошу делікатесів. Я прошу, щоб моя родина пам’ятала: вдома є людина, яка теж працює, втомлюється й хоче їсти. Це забагато?

Дмитро опустив голову. У кімнаті стало тихо. З кухні долинав шум води: Галина Петрівна мила посуд. Телевізор у вітальні бурмотів чужими голосами.

За якийсь час Дмитро сказав уже м’якше:

— Світ, я зрозумів, тобі боляче. Я поговорю з мамою. Надалі вона буде тобі залишати.

Світлана заплющила очі. «Надалі». Два слова, які нічого не змінювали. Три роки її ніби не існувало, а тепер їй пропонували маленьку правку «надалі», наче йшлося про забутий рушник, а не про гідність.

— Забери їжу, — сказала вона. — Я не буду.

— Світ…

— Я втомилася. Хочу побути сама.

Дмитро постояв, потім узяв тацю й вийшов. Двері зачинилися тихо, але Світлані здалося, ніби щось важке обвалилося всередині. Вона сіла перед дзеркалом. Обличчя було бліде, очі червоні. І тільки коли кроки Дмитра стихли, сльози нарешті пішли. Беззвучно, потоком. Вона затулила рота рукою, щоб ніхто за дверима не почув…