У суді колишній чоловік був упевнений у своїй перемозі, аж поки суддя не відкрила мої документи

А тепер сиділа в залі суду й слухала сухі цифри, дати, суми, пояснення. І до неї повільно доходило: її навчання, поїздки, речі, подарунки — все це могло бути оплачене грошима, які прийшли не з праці, а з брехні.

Їй стало нестерпно соромно.

Вона згадала, як колись соромилася старої куртки матері. Як просила дороге взуття. Як кривилася, коли Ірина приносила їжу в контейнері, замість того щоб піти з нею до кафе.

Тепер усі ці спогади різали болючіше за будь-які слова.

Павло сидів поруч, згорбившись. Він стиснув кулаки так міцно, що пальці побіліли. Намагався не слухати, але голос батька бив просто в голову.

— Дружина в мене зручна. На неї все й оформлюємо.

Павло заплющив очі.

У пам’яті спливли моменти, які раніше здавалися дрібницями: мати мовчки збирає речі, стоїть біля вікна, ночами сидить на кухні з чашкою вистиглого чаю. Він згадав, як різко розмовляв із нею. Як повторював слова батька. Як дорікав їй за те, що вона «тільки готувала».

І зрозумів, якої страшної помилки припустився.

Він підвівся, підійшов до Ірини, яка весь цей час сиділа рівно, майже не рухаючись, ніби боялася навіть зайвий раз вдихнути.

— Мамо, — голос у нього здригнувся, — пробач нас. Ми справді не знали…