У суді колишній чоловік був упевнений у своїй перемозі, аж поки суддя не відкрила мої документи

— Поняття не маю, — відповів він, але голос його підвів.

Уперше за багато років Віктор не керував ситуацією. І це лякало його сильніше, ніж будь-які гроші, суди й погрози.

А почалося все п’ять років тому — з нічної телефонної розмови.

Ірина прокинулася від спраги й пішла на кухню по воду. Проходячи повз кабінет, вона почула приглушений голос чоловіка. Двері були прочинені, тож слова долинали виразно.

— Проведемо через дружину. Вона нічого не зрозуміє, підпише все, що я скажу.

Серце болісно стиснулося, але Ірина не відступила. Вона завмерла біля дверей і стала слухати.

— Та вона проста домогосподарка, — вів далі Віктор. — Головне, щоб папери виглядали чисто. Решта вже моя турбота.

Він говорив спокійно, впевнено, ніби обговорював звичайну справу. Так говорять люди, які давно звикли розпоряджатися чужими життями й не сумніватися у власній безкарності.

Ірина повернулася до спальні, так і не випивши води. До ранку вона лежала з розплющеними очима, знову й знову прокручуючи почуте.

Уранці Віктор поклав перед нею стос документів просто поруч із чашкою кави.

— Іро, підпиши. Треба відкрити рахунок для сімейних заощаджень. Відкладатимемо дітям на навчання.

Він усміхнувся своєю звичною усмішкою — тією самою, якою вмів заспокоювати її двадцять років і водночас переконувати клієнтів.

Ірина взяла ручку, але пальці здригнулися.

— Чому на моє ім’я?