Усе село дивувалося дивному даху старенької, аж поки перші морози не показали, навіщо їй були потрібні гострі кілки

Кирило прийшов увечері перевірити, як господиня. Свою найману кімнату в Романюків він збирався покинути й перечекати негоду в безпечнішій частині їхнього будинку. Останні дані були ще тривожнішими за попередні — швидкість вітру могла сягнути ста п’ятдесяти кілометрів на годину, майже ураганної сили.

— А опори витримають? — спитала Лариса.

Кирило нагадав про розрахунки професора: конструкція має зберігати стійкість за значно сильнішого напору. За власний будинок можна було не боятися, чого не скажеш про сусідні. Рятувальники вже обладнали тимчасове укриття в школі. Лариса запропонувала попередити тих, хто ще не підготувався.

Вони обійшли найближчі двори, радячи запастися водою, їжею та свічками, зачинити віконниці й бути готовими до тривалого відключення електрики. Одні дякували, інші відмахувалися: лячні прогнози звучать щороку, а справжньої біди не трапляється.

Лариса не сперечалася з тими, хто не вірив. Вона повторювала лише найнеобхідніше й ішла далі разом із Кирилом. У вікнах уже загорялося вечірнє світло, люди заносили з дворів речі, закріплювали віконниці або продовжували звичні справи, ніби наближення вітру можна не помітити. Їй хотілося переконати кожного, але власний недавній досвід підказував: силоміць довіра не виникає. Залишалося дати сусідам можливість прийти в захищений будинок, якщо прогноз усе ж справдиться.

Галина Степанівна зустріла сусідку насторожено й спершу назвала попередження панікою. Але, почувши про можливу силу вітру, мимоволі глянула на гострі опори.

— Вони точно врятують дах?

— Фахівець підтвердив. Ти краще подбай про свій будинок. Якщо стане зовсім страшно, приходь до мене.

Галина Степанівна незграбно зізналася, що, можливо, даремно розпускала чутки: Лариса могла знати те, чого інші поки не розуміли. Та не стала повертатися до старої образи й ще раз перелічила необхідні приготування.

До вечора вівторка перебувати на вулиці стало майже неможливо. Вітер виривав слова з рота й змушував людей пригинатися. Лариса перевірила банки з консервами, мішечки круп, наповнені водою відра, свічки, сірники й гасову лампу. Біля печі лежав запас сухих дров. Вона щільно зачинила віконниці й спробувала заснути, але будинок уже був оточений безперервним ревом. Кілки звучали інакше — не загрозливо, а рівно й низько, ніби повторювали, що тримають удар.

Близько третьої години ночі у двері загупали. Лариса накинула халат і обережно підійшла до дверей. Крізь рев вітру вона впізнала голос Артема. Від колишньої самовпевненості в ньому не лишилося й сліду.

— Відчини! Мені нікуди йти!

Дах невеликого готелю, де він зупинився, зірвало. В інших будівлях теж було небезпечно, а будинок колишньої дружини здавався найнадійнішим із найближчих. Лариса кілька секунд вивчала його обличчя. За всі роки шлюбу вона ніколи не бачила Артема по-справжньому наляканим.

— Заходь. Але тільки до закінчення шторму.

Він подякував і опустився на диван, не перестаючи тремтіти — чи то від холоду, чи то від пережитого. За кілька хвилин його дихання вирівнялося. Артем більше не насміхався з даху: надворі падали дерева й летіли шматки покрівель, а цей будинок тримався. Він мовчки слухав гул опор, ніби вперше допускав, що Лариса весь цей час знала, що робить.

Будинок час від часу озивався на особливо сильні пориви глибоким тремтінням, але стіни не здавалися. З полиць не падала посудина, віконниці лишалися на місці, вогонь у печі горів рівно. Артем кілька разів підходив до вікна й одразу відступав: надворі по дереву били гілки й уламки. Він більше не відпускав насмішок і не намагався міркувати про ціну ділянки. Стихія позбавила його звичної влади над розмовою. Лариса ж відчувала тривогу, але не безпорадність. Кожен удар, який витримувала конструкція, ніби підтверджував: Павло все розрахував правильно.

Нічого йому не сказавши, Лариса принесла ковдру й пішла до своєї кімнати. До світанку вона лежала з розплющеними очима, слухаючи, як шалений вітер зіштовхується зі співучим гулом дерева. У цьому звуці їй чувся захист Павла — любов, що продовжувала оберігати її через два роки після його смерті. Під ранок рев раптом стих, і селище поринуло в майже нереальну тишу…