Він був багатий і самотній… аж поки на його порозі не з’явилася вона

— Нашими? — не відразу перепитав Андрій.

Оксана вдихнула, ніби перед важким кроком.

— Бондар — не моє справжнє прізвище. Я Оксана Коваленко. Михайло Коваленко, мій батько, володів цією землею десять років тому.

— Що з ним сталося?

— Його ошукав компаньйон. Підробив папери, домігся, щоб батька оголосили банкрутом. Забрав землю, дім, худобу. Усе, що було.

Оксана говорила з зусиллям. Андрій більше не перебивав. Земля, дім, стадо — у її переліку було все, з чого складалося і його власне життя. За словами про чуже розорення йому вперше відкрився масштаб цієї втрати. Йшлося про місце, де зараз стояли вони обоє; від цього почуте ставало майже відчутним.

— Батько намагався боротися. Не зміг нічого повернути. За рік його не стало. Це його зламало. Тоді мама відвезла мене в ту долину, на ферму. Хотіла опинитися подалі від усього, що ми втратили.

Андрій відступив. Раптом її розповіді про колишнє життя склалися зовсім інакше, але він іще не розумів, яке місце в цій історії відведене йому.

— Ви вважаєте, що тим компаньйоном був я?

— Ні. Його звали Борис Кравчук. Він продав вам землю за безцінь і забрав гроші. Але…

— Отже, ви прийшли мститися? — договорив Андрій. — Чи забрати назад те, що вважаєте своїм?

Оксана ступила до нього.

— Я прийшла, бо йти було нікуди. Мама загинула насправді. І брат. Це правда, Андрію. У мене більше нікого не лишилося. Тільки ім’я, яке я боялася назвати.

— Чому боялися?

— Думала, ви не дозволите мені залишитися. Вирішите, що я ошуканка, що намагаюся щось у вас виманити.

Він провів долонею по обличчю. У голові змішалися її слова, запитання гостя, власні підозри. Так давно хотілося почути правду, а тепер вона була тут, і прийняти її виявилося куди важче, ніж домагатися.

— Левченко все знає?

— Він був батьковим адвокатом. У суді намагався допомогти. Але справу програли.

— І приїхав тепер, щоб розповісти мені?

— Не знаю, навіщо він приїхав. Справді не знаю. Я ніколи не хотіла вам зашкодити. Хотіла тільки працювати тут. Жити.

Андрій дивився на неї й намагався впізнати ту дівчину, яку бачив останні місяці. Вона вчилася мити посуд, ховала руки у фартух, співала вночі біля вікна. А тепер перед ним стояла дочка людини, у якої відібрали цілий статок. Де закінчувалося вимушене мовчання й починався обман? Що він насправді знав про неї після всіх цих розмов?

— Мені треба подумати, — сказав він. — Залиште мене.

Вона хотіла відповісти, але слова так і не пролунали. Оксана вийшла.

Андрій сів за кухонний стіл і закрив обличчя руками. Десять років він вважав це місце створеним власною працею. Землю було куплено чесно, гроші сплачено, господарство піднято ним самим. Тепер виявилося, що під усією цією звичною впевненістю лежало чуже розорення.

Він не брав участі в ошуканстві. Але самого цього знання було замало. У сусідніх кімнатах жила жінка, в яку він закохувався, — дочка колишнього господаря. І від того, що Андрій вирішить тепер, залежало вже не лише його ставлення до власного минулого.

Усю ніч Андрій провів над документами про купівлю. Дістав старий договір, переглянув підтвердження розрахунків, папери про реєстрацію власності. Усе сходилося. Борис Кравчук отримав від нього всю обумовлену суму; жодного зобов’язання Андрій не порушив. Тут, на папері, угода лишалася такою ж бездоганною, якою здавалася десять років тому.

Але читати її колишніми очима він уже не міг. За формулюваннями, підписами й цифрами тепер поставала історія людини, яка втратила дім. Андрій не знаходив у документах власної провини — і не знаходив відповіді на те, як бути з чужою бідою, від якої йому дісталася вигода. Можна було знову перечитати будь-яку сторінку. Від цього Оксана не перестала б бути дочкою Михайла Коваленка…