Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

Тепер цей холод ішов поруч із ним дорогою до воріт. За огорожею блищали дорогі машини. У вікнах першого поверху рухалися тіні, чулися музика й сміх. Усе виглядало благополучно до огиди: підстрижені кущі, рівні доріжки, світло у вітальні, приглушений джаз, дорогий запах чужого свята. Що ближче він підходив, то безглуздішими здавалися його стара сумка й потерті рукавички поруч із цим стерильним багатством. Але саме ця безглуздість чомусь додала йому сил: якщо Олесі потрібна допомога, неважливо, як він виглядає перед чужими воротами. Мирон натис кнопку дзвінка біля будки охорони. Ніхто не відповів. Він натис ще раз, довше. Усередині будки було порожньо.

Хвіртка, всупереч очікуванню, піддалася одразу. Мирон увійшов, перетнув двір і піднявся на ґанок. Дверний дзвінок теж лишився без відповіді, хоча за стіною гули десятки голосів. Тоді він обійшов будинок праворуч. За рогом відкрилася тераса й величезні скляні двері, за якими сяяла зала: чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях, офіціанти з тацями, люстра, розквітла над усіма, мов крижана квітка. Олесі серед гостей не було.

Уздовж бічної стіни знайшлися вузькі службові двері. Мирон штовхнув їх і опинився в коридорі, що пах хлоркою й свіжовимитою підлогою. Білі стіни, дешевий світильник під стелею, невидимий хід для тих, хто готує, прибирає і не має потрапляти на очі господарям. Він пройшов до кінця, відчинив іще одні двері й вийшов у просторий хол.

Там він побачив Олесю…