Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути
Донька лежала на декоративному килимку біля входу, ніби хтось поклав її туди замість речі й забув прибрати. Під щокою темніла вишивка з вітальним написом — особливо безглузда поруч із її змученим обличчям. На Олесі була розтягнута сіра футболка й старі спортивні штани з порваними колінами. Одна ступня виглядала з-під штанини, боса, із синюватою шкірою від холоду підлоги. Волосся, колись важке й блискуче, збилося в тьмяні пасма. Мирон пам’ятав, як Соломія в дитинстві заплітала їй коси перед школою, як Олеся сердито виривалася, а потім бігла до батька показувати банти. Тепер ці спогади були майже нестерпні. Вона дивилася в стелю широко розплющеними очима й майже не кліпала. На обличчі не було ні здивування, ні болю — лише страшна порожнеча, ніби все людське відступило кудись глибоко всередину й сховалося.
Гості проходили повз. Хтось переступив через її ноги, не збавивши кроку. Хтось скривився, як кривляться від незручної деталі інтер’єру. Одна жінка в блискучій сукні притисла до грудей келих і відвернулася, але не з жалю, а щоб не псувати собі настрій чужою потворністю. Двоє чоловіків продовжили розмову про справи, ніби людина на підлозі була лише незручно поставленою вазою. Ніхто не нахилився. Ніхто не спитав, чому молода жінка лежить біля входу, чому вона боса, чому її очі дивляться не на людей, а крізь них.
Із вітальні вийшов Станіслав Левицький, чоловік Олесі. Мирон упізнав його не відразу: на весіллі той був уважним, майже ніжним, а тепер у сірому костюмі, що ідеально облягав плечі, виглядав холодним і гладким, як дорогий ніж. Він підійшов до дверей, навіть не глянувши вниз, поставив лаковану туфлю на живіт дружини й неквапно провів підошвою по її одягу. Потім другу. Рух був буденний, звичний, ніби він справді витирає ноги об килимок.
— Друзі, не ніяковійте, — сказав він голосно й із легким смішком, звертаючись до людей у холі. — Наша бідолашна служниця знову втратила зв’язок із реальністю. Ми її не виганяємо, звісно. Шкода людину.
Хтось тихо засміявся. Хтось із удаваним співчуттям похитав головою. Один гість відвів очі, але змовчав. Уся ця блискуча юрба, що пахла вином і дорогими парфумами, раптом стала для Мирона сірою плямою. Він бачив лише тіло доньки під чужою ногою.
Він не закричав. Не кинувся на Станіслава. У ньому піднявся такий глухий, первісний рев, що на мить він злякався власного тіла, але роки операційної витримки втримали його на місці. Якби він зірвався зараз, Олеся лишилася б лежати там само, а його вивели б за ворота. Він зробив лише один крок зі службового коридору в хол. І в цю мить у вітальні розбився келих. Дзвін ударив по мармуровій підлозі, мов постріл. Люди обернулися.
Біля входу до вітальні стояв високий сивий чоловік у темному костюмі. Біля його ніг розтікалася калюжка шампанського, але він не дивився на уламки. Він дивився на Мирона так, ніби мертвий чоловік увійшов у дім живим.
Мирон теж упізнав його. Минуло двадцять років, але такі очі не забуваються: очі людини, яка розплющила їх після операції, коли всі вже вважали її втраченою. Тарас Остапович Дорошенко. Колись молодий ділок, що розбився на гірській дорозі, з розірваними нутрощами, з кровотечею, від якої інші хірурги відступили б. Мирон тримав його життя в руках чотири години, збираючи тіло по частинах, а потім почув від нього клятву: колись, чим би це не обернулося, він поверне борг.
Тепер Дорошенко стояв серед гостей, білий як крейда, і ім’я Мирона зірвалося з його губ майже без звуку…
