Він хотів зробити доньці сюрприз, та замість радості зіткнувся з картиною, яку неможливо було забути

— Мироне Андрійовичу, — прошепотів він, і цей шепіт виявився гучнішим за музику.

Станіслав підвів голову. На мить його обличчя стало нерухомим. В очах майнуло щось гостре, тривожне, але він опанував себе так швидко, ніби заздалегідь репетирував будь-яку несподіванку. Усмішка повернулася на його губи — широка й тепла, призначена для публіки.

— Тату! — вигукнув він, сходячи з Олесі й розводячи руки. — Яка радість! Чому ж ви не попередили? Ми б усе підготували, зустріли б вас як належить.

Мирон не рушив назустріч. Він дивився на доньку. Олеся повільно повернула голову, ніби цей рух коштував їй величезних зусиль. Її очі зупинилися на його обличчі, але в них не відразу з’явилося впізнавання. Спершу — страх, потім невіра, потім слабка, болісна спроба згадати.

— Олеся, — сказав Мирон. Голос зрадницьки охрип.

Її губи здригнулися.

— Тату? — видихнула вона. — Ти… ти живий?

Станіслав миттєво повернувся до гостей, усе ще зберігаючи доброзичливу усмішку.

— Прошу вибачити сімейну сцену, — промовив він легко. — Дружина давно не бачила батька, а її стан, на жаль, нестабільний. Ви ж розумієте: емоції, перевтома. Дамо їм хвилину тиші.

Він ледь помітно кивнув охоронцеві, і той почав відтискати гостей назад у залу. Люди відходили повільно, з жадібною цікавістю, перешіптувалися, озиралися, але ніхто не наважувався втрутитися. Дорошенко лишився на місці. Він не міг відвести погляду від Мирона, і в цьому погляді було вже не тільки потрясіння. Там була вина. І прохання.

Станіслав нахилився до Олесі, підняв її під лікоть. Вона піддалася без спротиву, як людина, що давно відвикла сперечатися зі своїм тілом. Коли рукав задерся, Мирон побачив внутрішній згин її руки: синці, дрібні точки, свіжі й старі сліди уколів. Надто багато слідів.

— Дивись, люба, хто приїхав, — сказав Станіслав лагідно, але пальці його міцно тримали дружину за талію. — Твій батько. Хіба не диво?

Олеся дивилася на Мирона, і ясність спалахнула в її очах на коротку, болісну секунду.

— Ти живий, — повторила вона. — Він сказав, що ти помер. Газету показував. Там було написано…

— Що він показував? — Мирон ступив ближче. — Олеся, про що ти?

Станіслав засміявся так м’яко й природно, що необізнана людина сприйняла б цей сміх за втомлену ніжність.

— Ось бачите? — звернувся він уже до Мирона. — Їй важко відрізняти реальність від марень. Лікарі попереджали. Хвороба дає такі провали, такі фантазії, що серце розривається. Я не хотів говорити вам у першу ж мить, але, мабуть, доведеться. Олеся тяжко хвора. Психічний розлад, ускладнений забороненими речовинами. Я лікую її в найкращих фахівців. Роблю все, що можливо.

Мирон дивився йому в очі. Тридцять років операційних, палат, військових шпиталів і людського страху навчили його чути брехню не вухами, а шкірою. Станіслав говорив упевнено, гладко, без запинки. Саме тому Миронові стало ще холодніше.

— Я поговорю з донькою без свідків, — сказав він.

— Звісно, — кивнув Станіслав. — Але пізніше. Їй треба лягти, прийняти препарати, заспокоїтися. А вам, я певен, потрібно відпочити після дороги. У нас достатньо кімнат.

— Зараз.

Усмішка Станіслава стала тоншою.

— Не треба псувати вечір, Мироне Андрійовичу. Тут важливі люди, від них залежать справи, в яких ви навряд чи захочете розбиратися. Я відведу Олесю нагору, приведу її до ладу, а потім ми спокійно поговоримо. По-чоловічому.

Він не чекав згоди. Підтримуючи Олесю, повів її до сходів. Вона слухняно переставляла ноги, але біля нижньої сходинки озирнулася. В одному цьому погляді було стільки відчаю, що Мирон майже фізично відчув, як він прорізав груди.

Він рушив за ними, але перед ним одразу виросли двоє охоронців у темних костюмах. Один був масивний, із важкою шиєю, другий — сухий і уважний. Обидва трималися ввічливо, але без найменшого сумніву у власній силі.

— Господар просив вас зачекати в кабінеті, — сказав сухий.

Мирон міг би спробувати пройти. Міг би вдарити, закричати, влаштувати скандал. Але він надто добре розумів, чим це закінчиться. Приватний будинок. Двоє охоронців. Старий із дорожньою сумкою, що вдерся без запрошення. Станіславові навіть не довелося б особливо старатися, щоб виставити його божевільним агресором. Потрібні були факти. Потрібен був тверезий розум.

— Ведіть, — сказав Мирон.

Його провели коридором, повз вітальню, де музика вже знову набрала сили, ніби нічого не сталося. Кабінет містився в дальньому крилі: дубові панелі, важкий стіл, шкіряні крісла, шафи з книжками, надто рівними й однаковими, щоб у них колись шукали думку. Охоронці лишилися за дверима.

Мирон підійшов до вікна. У темряві за склом чорнів сад. Руки тремтіли так сильно, що він зчепив їх за спиною. Це була не старість і не страх. Це була лють, утримана на короткому повідку.

Двері тихо відчинилися. До кабінету увійшов Дорошенко. За ці кілька хвилин він ніби постарів. Плечі опустилися, обличчя стало сірим, погляд уникав прямого світла.

— Мироне Андрійовичу, — промовив він. — Я не знав. Клянуся, я не розумів, що відбувається.

— Чого саме ви не розуміли? — Мирон не повернувся одразу.

— Що він робить із нею. Я думав, Олеся щаслива. Це я познайомив їх. Я привів її до нього.

Тепер Мирон обернувся. Перед ним стояв чоловік, який колись завдячував йому життям, і в цю мить борг між ними став важким, як камінь.

— Тоді говоріть, — сказав Мирон. — Від самого початку. Без пропусків…