Він підняв руку, як робив раніше, але людина в жіночому одязі виявилася зовсім не тією, кого він очікував побачити

— Збирай мене, — сказала Дарина вже звичайним діловим тоном. — Поїзд скоро.

Олеся хотіла попросити її лишитися, бодай на день, бодай до вечора. Але слова застрягли. Дарина й так зробила те, на що в самої Олесі не вистачило б ні подиху, ні віри. Тепер треба було вчитися стояти у власній квартирі без чужого наказу.

Пів року потому мороз щипав щоки, але Олеся не ховала обличчя в шарф. Вона йшла розчищеним тротуаром упевнено, рівно, залишаючи на снігу чіткі сліди зимових черевиків. На ній було нове пальто глибокого вишневого відтінку — помітне, тепле, зовсім не схоже на сірі речі, у яких зручно зливатися зі стінами.

— Олесю Павлівно, до завтра! — гукнула навздогін молода співробітниця, замикаючи масивні двері бібліотеки.

— До завтра, Марто. Гарного вечора!

Олеся махнула рукою в шкіряній рукавичці й звернула у двір. Біля під’їзду вона дістала нові ключі. Замки змінили наступного дня після відходу Мирона, і щоразу, вставляючи ключ у нову серцевину, вона відчувала маленьке, майже фізичне підтвердження: двері тепер слухаються її.

У квартирі було тепло й тихо. Це була не колишня тиша, натягнута, як струна, коли чекаєш кроків на сходах і вгадуєш настрій за дзвоном ключів. Нова тиша не вимагала ховатися. У ній можна було поставити чашку трохи гучніше, ввімкнути світло в усіх кімнатах, залишити книгу на столі й не чекати за це покарання.

Олеся повісила пальто, пройшла на кухню й клацнула вимикачем. Яскраве верхнє світло залило стіл, підвіконня, акуратно складені інструменти. Жодного напівмороку. Жодної спроби стати непомітною.

Вона заварила чай і підійшла до робочого місця біля вікна. На дерев’яній підставці лежало нове замовлення з міського архіву. Це був уже не розповзлий від старості корінець, який треба було рятувати з останніх сил, а міцний переплетений блок, готовий прийняти тиснення й нову обкладинку.

Олеся сіла, розправивши плечі. Праве зап’ястя, давно очищене від жовтих слідів, лягло на папір упевнено й спокійно. Іноді воно ще пам’ятало біль — не тілом, а обережністю руху. Але тепер ця обережність належала роботі, а не страху. Вона взяла інструмент, приміряла лінію, затримала подих на звичну частку секунди й зробила перший точний надріз.

Робота тільки починалася.