Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Я після цієї розмови вийшов у коридор і стояв біля вікна хвилин сорок, бо я в той момент остаточно зрозумів, із ким я лежав поруч на сусідній каталці і кому я, ідіот, ляпнув про одруження. Вона з невеликого міста. Батько водій, мати швачка.

До медичного вступила з третього разу, бо перші два рази не вистачило балів, і вона йшла працювати санітаркою й готуватися знову. Кардіохірургинею стала після інституту. Жінок у цій спеціальності тоді було всього чоловік двадцять.

Їй казали в ординатурі, що вона не витримає фізично. Операція на серці триває по шість-вісім годин. Увесь цей час треба стояти, і руки не мають тремтіти на восьмій годині.

Вона витримала. Заміжня була. Чоловік, Віктор, інженер, помер у шістнадцятому році.

Рак підшлункової залози. За п’ять місяців. Донька Дарина, двадцять сім років, теж лікарка, анестезіологиня-реаніматологиня.

Працює в іншому місті, у великому медичному центрі. Дарина прилетіла одразу, як дізналася. Була тут десять днів і полетіла, бо в неї чергування.

Вони телефонують одна одній щодня. Донька хороша, я потім із нею познайомився, і вона мені не сподобалася, а потім сподобалася, але це окрема історія. Про її життя до мене я дізнавався довго і по шматках.

Вона не з тих, хто розповідає про себе, з неї треба витягати. Першу самостійну операцію вона зробила в дев’яносто дев’ятому, у двадцять шість. Асистувати мав завідувач, але його викликали в інше місто, і він сказав: «Роби».

Вона розповідала це один раз, і деталь я запам’ятав намертво. Вона сказала: «Я стояла і розуміла, що якщо я зараз скажу вголос, що боюся, всі видихнуть і операцію перенесуть, і ніхто мене не засудить. І я зрозуміла, що якщо я це скажу, то більше ніколи не стану до стола». Вона не сказала. Операція тривала шість годин, пацієнт вижив і помер через одинадцять років від іншого захворювання.

Віктор, її чоловік, помер у шістнадцятому. Рак підшлункової залози, четверта стадія на момент встановлення, п’ять місяців від діагнозу до кінця. І от тут найстрашніше, що я про неї знаю.

Вона — кардіохірургиня, завідувачка відділення, людина, у якої по всьому місту є знайомі лікарі, — не змогла нічого зробити для власного чоловіка. Вона мені сказала: «Андрію, я підняла всіх, я телефонувала до столиці, в інше велике місто, за кордон, мені всі відповідали одне й те саме, ввічливо і по-різному: пізно. І я стояла з телефоном і розуміла, що я тридцять років вчуся рятувати людей і не можу врятувати одного». Ховала його у квітні, через одинадцять днів вийшла на роботу і того ж дня провела планову операцію. Їй казали: «Олено, візьми відпустку».

Вона сказала: «Удома гірше». І так дев’ять років без відпустки довшої за два тижні, до серпня двадцять п’ятого, коли встала на конференції й упала. Про доньку.

Дарина у шістнадцятому була на першому курсі. Вона батькові заплющила очі, бо мати була в той момент в операційній, її не викликали, бо не можна викликати хірурга з операційної. Дарина їй цього не пробачила років п’ять.

Вони помирилися, але там залишилося. Дарина потім сама мені сказала: «Андрію, ви зрозумійте, я не матір не пробачила, я професію не пробачила. І от із цією професією мені тепер жити».

І от головне, що я про Олену Михайлівну зрозумів за ці три тижні і що вона сама мені сказала на п’ятий чи шостий день. Ми сиділи біля вікна на майданчику між поверхами, відпочивали після підйому. І вона раптом сказала: «Андрію, ви знаєте, чому я вам тоді відповіла: “Згодна”?» Я сказав: «Бо смішно».

Вона сказала: «Ні, бо ви за три тижні були першою людиною, яка заговорила зі мною як із жінкою. Розумієте? Не як з Оленою Михайлівною, не як із пацієнткою, не як із завідувачкою, яка всіх підвела, звалившись перед графіком, а як із жінкою, яку можна покликати заміж». І потім додала дуже спокійно, без жодної жалості до себе.

«У мене у відділенні 41 людина, мене всі люблять, до мене всі приходили, приносили мандарини і казали: “Олено Михайлівно, ви тримайтеся, ви нам потрібні”. Три тижні. Жодна людина не спитала, чи страшно мені, жодна, бо мені не можна, я ж Олена Михайлівна…»