Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Він біг, не рахуючи кроків. Гілки били по обличчю, мокрий сніг летів з-під чобіт, дихання відразу стало уривчастим. Попереду знову гримнув постріл, потім почувся крик, гарчання, металеве клацання. Остап не намагався розібрати, хто саме кричить. Він знав лише одне: якщо не встигне, біле вовченя опиниться між зброєю й пораненою матір’ю.

Стежка обірвалася біля схилу. Внизу лежав яр, заповнений холодним туманом. Навесні тут завжди збиралася тала вода, ховаючи ями, коріння й крижані пласти. Остап побачив, як маленька біла тінь ковзнула вниз і пропала в молочній імлі.

Він не став шукати обхід. Сів майже навпочіпки й поїхав униз, чіпляючись руками за кущі. Крига під ним ламалася, багнюка забивалася під нігті, гілки тріщали й рвали рукави. Кілька разів він ледь не перекинувся, але втримався. Туман знизу піднімався густими клубами, сирий і важкий, мов подих самої землі.

Праворуч майнуло вовченя. Воно бігло вже повільніше, але так само відчайдушно. Остап хотів крикнути знову, однак тієї ж миті з туману долинув грубий голос.

— Тримай! Вона далеко не втече!

Остап зупинився як укопаний. Цей голос він упізнав би серед десятків. Тарас Климчук.

Колись Тарас знав цю роботу зсередини. Він умів читати сліди, ставити укриття, знаходити звірині переходи після одного погляду на сніг. Але з часом у ньому ніби щось перекосилося. Після того як вовки розірвали його улюбленого пса, він перестав бачити в них частину лісу. Для нього вони стали особистим ворогом, живим доказом того, що світ не підкоряється людській образі. Остап багато разів чув, як Тарас говорив про зграї з такою ненавистю, що поруч хотілося мовчати.

Тепер ця людина була тут.

Остап пригнувся й рушив уперед, намагаючись ступати без шуму. Туман трохи розійшовся, і перед ним відкрилася невелика галявина, де сніг був збитий у брудну місивину. Біля поваленого дерева лежала вовчиця-мати. Вона намагалася підвестися, але передня лапа підгиналася, а по боці тяглася нова кривава смуга. Кожен вдих давався їй важко, однак голова лишалася піднятою. Вона все ще заступала собою напрямок, звідки мало з’явитися вовченя.

Біля неї стояли троє.

Тарас тримав мотузку й важко дихав, обличчя його налилося темною злістю. Роман Гнатюк стояв поруч із обрізом у руках, спокійніший, але напруженіший, ніж зазвичай. Третій був незнайомий Остапові: високий, сухорлявий, років сорока, з вузьким підборіддям, темними порожніми очима й довгим шрамом на щоці. Карабін з оптикою він тримав так природно, ніби ніколи з ним не розлучався.

Вовченя вискочило на галявину раніше, ніж Остап устиг втрутитися. Воно метнулося до матері, тонко й пронизливо пискнувши. Вовчиця спробувала підвестися, але відразу впала на бік. Роман повернув голову й криво всміхнувся.

— Диви-но, ще й мале саме прийшло. Шкура рідкісна.

В Остапі щось обірвалося. Він вийшов із туману просто до них.

— Облиште їх.

Голос прозвучав хрипко, але досить голосно. Усі троє обернулися. Тарас примружився, впізнаючи.

— Коваленко, — протягнув він із неприємною усмішкою. — От уже кого бракувало. Усе ще вдаєш із себе сторожа лісових чудес?

— Тут не можна полювати, — сказав Остап, роблячи крок ближче. — Ви це знаєте. Приберіть зброю й відійдіть від звіра.

Незнайомець зі шрамом підняв карабін трохи вище. Його обличчя не змінилося.

— Не підходь.

— Ви поранили самицю, — вів далі Остап, не відводячи погляду. — Зграя захищалася. Це не полювання, це розправа.

Тарас сіпнув плечем, ніби хотів скинути з себе ці слова.

— Розправа? — його голос став сиплим. — Вона така сама тварюка, як усі вони. Уб’ють сьогодні пса, завтра підійдуть до хати. Годі мені розповідати казки.

Вовченя притислося до лапи матері. Вовчиця, підвівши голову, подивилася на Остапа. У цьому погляді не було прохання, як у людини. Але був поклик, давній і ясний: не дай їм підійти. Остап згадав учорашній струмок, маленькі кігті на своєму рукаві, нічні силуети біля ґанку. Усе це ніби зійшлося в одну точку, і відступити тепер означало зрадити не вовків навіть, а той крихкий лад, який на мить довірив йому ліс.

Остап повільно підняв долоні.

— Я викличу інспекторів. Усе це буде зафіксовано. У вас немає дозволу, немає права, немає виходу з цього без наслідків.

Незнайомець ледь помітно всміхнувся. Усмішка не торкнулася очей.

— У лісі сліди зникають швидко, — сказав він. — Особливо навесні.

Роман мовчав, але пальці на зброї стиснулися міцніше. Він уникав дивитися на вовченя, ніби маленький звір заважав йому зберігати холодну впевненість. Тарас зробив крок уперед. Остап відступив і відчув п’ятою порожнечу: за спиною починався крутий спуск у нижню частину яру. Ще один рух назад — і він зірветься.

Туман густішав. Вовчиця гарчала все тихіше, бо сили танули. Вовченя тремтіло біля її грудей. Перед Остапом стояли троє небезпечних людей, двоє зі зброєю, за спиною був слизький урвистий схил, а десь у лісі мовчала зграя, надто далеко, щоб устигнути…