Він вважав нормальним привезти свекруху в нашу квартиру, аж поки не почув, що мої батьки теж залишаються

Остап розтулив рота, але з нього вийшов лише тонкий, ображений звук. Галина Петрівна тим часом уже зняла пальто, повісила його на гачок і пройшла на кухню з рішучістю домашньої ревізії.

— Дарино, що це за виставка кухонних страждань? — долинуло звідти. — Сковорідка без ручки, качатниця як після бою, м’ясо кам’яне. Ви чим Мирославу Данилівну збиралися годувати? Повітрям?

Дарина притиснула долоню до грудей і скорботно зітхнула.

— Мамо, я б усе зробила, але спину прихопило. Довго стояти не можу. Остап обіцяв допомогти. Він же казав, що навички прокачуватиме.

— Обіцяв — значить зробить, — відрізала Галина Петрівна.

За хвилину вона з’явилася в дверях кухні з величезною терткою й пакетом моркви, ніби завжди носила їх із собою на випадок сімейної несправедливості.

— Зятю, руки вимив — і сюди. Морква сама себе не натре. На п’ятьох треба плов, та ще й картоплі начистити.

— Який плов? — простогнав Остап. — Я не збирався готувати. У мене гра запущена.

— Значить, поставиш свою гру на духовне очікування, — незворушно сказала Галина Петрівна.

Степан Васильович уже розкрив металевий ящик, і інструменти всередині блиснули холодно й багатообіцяюче.

— А готування потім. Спочатку ми з тобою, сину, у ванній лад наведемо. Я давно підозрював, що у вас там гофра проситься на пенсію. Зараз знімемо унітаз, подивимося.

— Не треба знімати унітаз! — Остап помітно зблід. — Він нормально працює!

— Нормально — це ледаче слово, — суворо сказав тесть. — А в нас буде відмінно. Тягни розвідний ключ.

Остап спробував відступити до спальні, але Степан Васильович перехопив його за лікоть із такою буденною легкістю, ніби ловив не дорослого чоловіка, а вперту дошку. Із кухні вже гриміли миски, пахло часником і маринадом. Дарина вмостилася в кріслі, підклавши під поперек подушку, і зробила ковток компоту. У цю мить дзвінок у двері пролунав протяжно, владно, з явною претензією на особливий прийом…