Він вважав нормальним привезти свекруху в нашу квартиру, аж поки не почув, що мої батьки теж залишаються

— Ну що, відпускнику, — поцікавився Степан Васильович, знову піднімаючи ключ. — Мама твоя евакуювалася, але робочий план ніхто не скасовував. Бери відро. Унітаз сам на місце не стане.

— А потім на кухню, — додала Галина Петрівна з дверей. — Картопля чекає, морква теж. У мене халтура не проходить.

Остап обернувся до дружини з останньою, зовсім дитячою надією.

— Дарино…

Дарина сиділа в кріслі, вмостившись між двох подушок, і неспішно доїдала другий еклер. У її очах світилося тихе задоволення людини, якій не довелося підвищувати голос, щоб бути почутою.

— Не відволікайся, Остапчику, — лагідно сказала вона. — У тебе грандіозні плани на місяць. Користуйся відпусткою з користю.

Степан Васильович ляснув зятя по спині й підштовхнув у бік ванної. Остап захлинувся повітрям, але пішов. Сперечатися з людиною, яка тримала розвідний ключ як продовження власної руки, було марно…

На кухні Галина Петрівна вже гриміла каструлями, бурмочучи собі під ніс про правильний маринад і неприпустимість сирої моркви в плові. Квартира наповнилася звуками справжньої діяльності: стукотом, плюскотом води, рипінням старих дверцят, короткими розпорядженнями й важкими чоловічими зітханнями.

Дарина відкинулася на спинку крісла й обережно погладила живіт. Кузьма вибрався з-за ящика, стрибнув їй на коліна й уклався так, ніби особисто керував усією операцією. Його муркотіння було рівним, переможним і трохи самовдоволеним.

Справедливість того вечора прийшла без скандалу, без сліз і без гучних звинувачень. Вона ввійшла в дім разом із ящиком інструментів, банками маринаду, кухонним рушником і котом, який умів обирати бік. Дарині залишалося тільки сидіти тихо, їсти заслужений еклер і слухати, як у ванній її чоловік нарешті знайомиться з тим самим «домашнім відпочинком», який так щедро збирався подарувати їй.