Він зажадав, щоб жінка негайно пішла, але вже за кілька хвилин ситуація різко змінилася
Генерал-полковник Артем Савчук вважав свою кар’єру доказом власної безпомильності. Командне училище він закінчив серед найкращих, послідовно обіймав польові й штабні посади, а генеральські зірки отримав раніше за більшість однокурсників. Кожне нове призначення переконувало його, що армія влаштована як шахова дошка: є фігури, якими розпоряджаються, і є гравець. Роль гравця він незмінно відводив собі.
Підлеглі цікавили його передусім як засіб для досягнення результату. Якщо чиясь праця, здоров’я чи навіть життя допомагали черговому успіху, Савчук не бачив у такій ціні нічого незвичного. Тепер йому довірили 3-й корпус у складі командування спеціальних операцій, і це призначення він сприймав як сходинку до ще більшої влади.
За роки служби навколо нього поступово лишилися тільки зручні люди. Одні вгадували бажання начальника ще до того, як той устигав їх сформулювати, інші воліли не сперечатися, побоюючись зіпсованої характеристики. Будь-яке заперечення Савчук сприймав як особистий виклик, а згоду — як підтвердження власної правоти. Тому успіхи він приписував собі, тоді як відповідальність за прорахунки незмінно спускав на кілька щаблів униз.
Зовні така модель мала ефективний вигляд. Доповіді надходили вчасно, підлеглі не ставили зайвих запитань, церемонії проходили бездоганно. Але за цією гладкістю зникала інформація, яка могла зачепити самолюбство командира. Савчук давно перестав помічати різницю між повагою і страхом. Якщо людина замовкала в його присутності, генерал вважав це визнанням авторитету, хоча найчастіше люди просто намагалися не потрапити під удар.
У публічних промовах новий командир обіцяв повернути корпусу «залізну кров» і покінчити з м’якістю, якою, на його думку, заразилися елітні підрозділи. Особливо Савчука зачіпало те, що над ним стоятиме жінка. З Мариною Черненко він раніше не зустрічався, однак заздалегідь вирішив, що її висока посада пояснюється вдалим збігом обставин, а не професійними заслугами.
Напередодні церемонії Савчук у просторій квартирі великого міста перевіряв парадний мундир. Його ад’ютант, майор Богдан Литвиненко, стояв поруч із текою в руках і перелічував пункти завтрашньої програми. Вони навчалися в одному закладі, і Литвиненко давно звик без суперечок виконувати розпорядження начальника.
— О десятій годині шикування на плацу. Церемонію проведе особисто командувачка, генерал армії Черненко, — доповів він.
Савчук поправив комір і невдоволено всміхнувся.
— Отже, приймати корпус доведеться під керівництвом жінки. Цікаво, вона хоча б розуміє, що парад — не світський прийом?
Литвиненко промовчав. Зневажливі зауваження начальника про жінок давно його не дивували, але відкрито насміхатися з людини, яка мала величезний вплив у збройних силах, було небезпечно. Савчук, помітивши його напруження, лише розсміявся.
— Не роби такого обличчя. Я приїду і швидко поясню їм, що армія лишається армією, хто б не сидів нагорі. У перший же день усі мають зрозуміти, кому належить останнє слово. Інакше потім почнуть перевіряти межі дозволеного.
Він провів пальцями по трьох зірках на погонах. У думках 3-й корпус уже ставав його особистим володінням: призначення проходили тільки з його згоди, навчання підкреслювали його талант, а будь-які успіхи пов’язували з його ім’ям. На перший день Савчук мав намір влаштувати коротке, але пам’ятне дійство — знайти неповороткого підлеглого й на очах у штабу показати, що новий господар не терпить недбалості…
