Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

Уранці він прокинувся сам. Постіль поруч була акуратно застелена, ніби Олеся намагалася не лишити по собі навіть складки. На кухонному столі лежав аркуш, притиснутий її кружкою.

«Поїхала у справах. Буду ввечері. Люблю. О.»

До вечора час тягнувся болісно повільно. Тарас ходив із кімнати в кімнату, то сідав, то знову підводився. Йому хотілося, щоб двері відчинилися, щоб вона зайшла з втомленим обличчям, а він устиг би обійняти її й сказати все одразу: що був сліпим, що вона — його дім, що просить пробачення, що хоче спробувати знову.

Та Олеся не прийшла ні ввечері, ні вночі. Уранці її телефон мовчав. Ближче до обіду пролунав дзвінок із лікарні.

— Ви Тарас Кравченко? — спитав незнайомий голос. — Ваша дружина надійшла до нас на планову операцію з приводу онкологічного захворювання. На жаль, урятувати її не вдалося.

Він стояв посеред кімнати з телефоном у руці й не міг збагнути, чому стіни не падають, якщо світ уже завалився. Повітря стало важким, непридатним для дихання. Лише тоді до нього дійшло: вона знала. Увесь цей час знала, що йде, і мовчала — не з холодності, не з гордості, а щоб не додати йому нової провини до того, що він уже встиг сказати…

На похорон прийшло багато людей: колеги, сусіди, подруги, родичі. Мати Тараса плакала, притискаючи до грудей фотографію невістки, ніби могла втримати бодай її зображення. Тарас майже не чув співчуттів. Голоси зливалися в далекий шум, обличчя проходили повз, не лишаючи сліду.

Потім він сидів на лавці біля дому й дивився в тьмяне небо. Усе довкола залишалося таким самим, та всередині вже не було того світла, яке робило це місце живим. Тарас шепотів одні й ті самі слова, не знаючи, кому вони тепер можуть бути потрібні:

— Я не встиг, Олесю. Пробач. Ти була всім. А я зрозумів це тільки тоді, коли вже нічого не можна було повернути.