Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

На порозі стояв Данило. Зблизька він виглядав помітно старшим, ніж у новинному ролику: піджак зім’ятий, сорочка розстебнута біля горла, запалені очі оточені темними тінями. Схожість із молодим Тарасом тепер вдарила так виразно, що господареві довелося міцніше взятися за дверний одвірок.

— Я зрозумів, що Марина у вас.

— Як?

— У селищі бачили медичну й службову машини біля будинку доглядача. Іншого пояснення я не знайшов. Ви її справді врятували?

Тарас бачив, що хлопець тримається лише на впертості, й мовчки відступив. Рип дверей розбудив Марину. Вона з’явилася з сусідньої кімнати, закутавшись у плед, побачила нареченого й мимоволі відступила. Данило поривчасто рушив до неї, але, помітивши цей переляк, зупинився на півдорозі.

— Марино, я нічого не розумію. Скажи хоча б, чому ти зникла.

Вона мовчала, стискаючи плед під підборіддям.

— Ти думаєш, що я завдав тобі шкоди?

У його голосі прозвучав такий біль, що Марина відразу похитала головою.

— Ні. Я тебе не боюся.

— Тоді чому ти не подзвонила? Я шукав тебе біля доріг, біля води, у лісі. Щохвилини думав, що вже запізно.

Данило не вдавав. Тарас звик спостерігати за людьми й тваринами в хвилину небезпеки; він відрізняв справжній страх від удаваного. Хлопець щиро не знав, хто викрав його наречену, і кожне її мовчання ранило його сильніше за нову підозру.

Тарас запропонував вийти на ґанок. Там він дістав цигарки, але Данило відмовився й лише нервово постукував пальцями по перилах.

— Ти знаєш, хто вивіз Марину?

— Ні. Клянуся, не знаю.

— Де була твоя мати між першою й другою ночі?

Данило насупився. Спершу впевнено відповів, що Лариса весь вечір була в залі, приймала гостей і стежила за святом. Потім сповільнив мову: приблизно на сорок хвилин або на годину мати все ж виходила, пославшись на головний біль і попросивши її не турбувати. Він вважав це звичним — Лариса не терпіла довгого шуму.

Зрозумівши сенс запитання, Данило зблід.

— Ви звинувачуєте мою матір? Це безглуздо. Вона сама допомагала готувати весілля, казала, що рада за нас.

— Я поки нікого не звинувачую. Спитай її сам, де вона була. І заразом з’ясуй, чому сьогодні вранці вона вимагала, щоб Марина назавжди поїхала звідси.

Данило різко підвівся. У ньому водночас боролися гнів і страх почути підтвердження. Він подивився на зачинені двері, потім швидким кроком пішов до машини. За кермо сів одразу, але двигун довго не заводив, сховавши обличчя в долонях.

У кімнаті Марина стояла біля вікна.

— Він цього не заслуговує. Я повинна зізнатися йому про дитину, розповісти про Богдана й наше листування.

— Розкажеш, — відповів Тарас. — Але не зараз. Спершу треба зрозуміти, як далеко готова зайти Лариса. Якщо Данило дізнається все водночас, він зірветься, а вона скористається безладом.

Марина неохоче погодилася. Уночі будинок знову довго не засинав. Близько другої години телефон Тараса завібрував на тумбочці, і незнайомий номер видався йому знаком небезпеки ще до того, як він відповів.

Кілька секунд у слухавці чулося тільки жіноче дихання. Потім пролунав голос, який він упізнав би навіть через пів століття:

— Тарасе, це я.

Лариса говорила тихо й холодно. Вона знала, що Марина перебуває в сторожовому будинку, і вимагала віддати дівчину родині, забувши про все побачене. Запевняла, що те, що сталося, не стосується Тараса і йому слід жити далі так само спокійно, як він жив усі ці роки.

Він довго мовчав, дивлячись у темряву.

— Данилові двадцять чотири. Ти пішла двадцять п’ять років тому.

На тому кінці не пролунало ні звуку.

— Ти вже знала про вагітність, коли збирала речі? Ти віддала мою дитину Павлові й дозволила мені стільки років нічого не знати?

Лариса не відповіла. Зв’язок обірвався, залишивши Тараса з мовчазним телефоном у руці й підозрою, після якої минуле вже не могло лишитися колишнім…