Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Оксана дивилася не на Тараса, а на порожній кухоль перед собою.

— Ти злишся на мене?

Він прислухався до себе. Там, де раніше завжди підіймався гарячий клубок образи, тепер було дивно тихо.

— Уже ні.

— На що ж ти злився стільки років?

Тарас усміхнувся без радості.

— На себе. Думав, що був недостатньо добрий. Що не зумів утримати, не зумів зрозуміти, не зумів дати тобі того, що треба. А виходить, я просто не повірив словам, які ти казала прямо.

Оксана заплющила очі.

— Ти нічого поганого не зробив. Ти був хорошим. Надто хорошим для мене тоді. Я тобі зраджувала, брехала, пішла без оглядки, а ти все одно шукав провину в собі. Це було нечесно.

— Чому не прийшла раніше?

— Боялася, що ти пробачиш. Це було б важче, ніж ненависть.

Вона підвелася.

— Мені, мабуть, доведеться відповідати за Дарину. Може, не так, як ти хочеш. У Семена є юристи. Але щось буде. І, може, так правильно.

Біля дверей вона зупинилася.

— Назар не твій по крові. Але він на тебе схожий. Я це бачила, коли він ріс. Не знаю, як так буває. Може, діти іноді схожі не на тих, від кого народжені, а на тих, кого мати колись любила.

Тарас мовчав.

— Якщо зможеш, поговори з ним колись. Не як із сином. Просто як із людиною. Він зараз дуже самотній. Марко хворий. Я, найімовірніше, надовго зникну з його життя. Семен сильний, але втішати не вміє.

Тарас кивнув. Нічого не обіцяючи.

На порозі Оксана озирнулася.

— Ти хороша людина, Тарасе.

Ці слова вона вже казала йому в день відходу. Тоді він почув у них вирок: нудний, простий, недостатній. Тепер почув інакше. Це була не насмішка і не докір. Просто визнання факту: він належав світові, який вона колись відкинула, бо в ньому не можна було брехати без кінця.

Він стояв на ґанку й дивився, як Оксана йде стежкою. Вона йшла прямо, не озираючись. І дивно — всередині не було колишнього болю. Минуле нарешті перестало бути живим співрозмовником. Воно стало тим, чим мало бути давно: минулим.

Біля мотоцикла стояли Дарина й Назар. Про що вони говорили, Тарас не чув. І не хотів чути. Деякі розмови мають відбуватися без свідків.

Він сів на сходинку. Ліс був тихий, теплий, травневий. Десь далеко кувала зозуля, ніби рахувала не роки, а чужі помилки.

Двадцять п’ять років він ставив собі одне й те саме запитання: що зробив не так? Чому його покинули? У чому він виявився гіршим? Відповідь була проста й майже образлива: ні в чому. Оксана просто ніколи не була його по-справжньому. Він бачив не її, а своє бажання, і так довго тримався за це бажання, що воно стало схожим на долю.

А син? Два дні він майже вірив, що доля повертає йому втрачене. Тепер знав: не повертає. І тут теж не було колишнього болю. Бо дитина в нього вже була. Донька. Лада. Жива, доросла, недосяжно близька, якій він не телефонував чотири місяці.

Тарас дістав телефон. Знайшов номер. Довго дивився на екран. Коли померла мати Лади, дівчинці було одинадцять. Він ростив її, як умів: учив розпалювати вогонь, читати сліди, слухати ліс, лагодити мотор. Але не вмів говорити про те, що болить. У чотирнадцять між ними ніби виросла скляна стіна. Вона любила його, він це знав, але сторонилася. Поїхала вчитися, лишилася в місті, телефонувала раз на місяць — про погоду, роботу, здоров’я. Ні про що важливе вони не говорили.

Він усе відкладав. Думав, у неї своє життя. Насправді не знав, що сказати. Боявся, що вона спитає про матір, а він знову не знайде слів.

Тепер слова раптом з’явилися. Не правильні, не красиві, але справжні.

Він натиснув виклик.

— Тату? — Лада відповіла на третій гудок, здивовано й насторожено.

— Ладо, це я. Давно не дзвонив. Подумав… може, приїдеш до мене на вихідні? У будинок біля озера. На човні вийдемо. Ліс зараз хороший.

На тому кінці було довге мовчання.

— Тату, з тобою все нормально?

— Нормально. Просто історія тут сталася. Довга. І я зрозумів, що давно не кликав тебе без приводу. Приїжджай. Поговоримо.

— Просто поговоримо?

— Просто поговоримо, Ладо.

Він чув, як вона дихає. Здається, плакала, намагаючись, щоб він не помітив.

— Я приїду в суботу. Пиріжків привезу. З капустою. Як мама робила.

— Дякую, доню. Я чекатиму.

Тарас поклав телефон поруч на сходинку й подивився на озеро. Вода була гладенька, як скло. Бабки кресали над нею швидкі лінії. До нього підійшли Дарина й Назар.

— Тарасе Гнатовичу, — сказав Назар тихо. — Можна ми ще день у вас побудемо? Тут… спокійно.

— Залишайтеся.

Дарина сіла поруч на сходинку.

— Вам зараз погано?

Тарас подумав.

— Ні. Мені незвично. Це інше.

Вони сиділи втрьох на ґанку сторожового будинку. Ліс шумів, зозуля рахувала десь у глибині, і вперше за чверть століття Тарасові ніхто нічого не був винен…