Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Повернувшись додому, він застав Василя біля столу. Поліцейський уже складав папери до теки й виглядав так, ніби за годину постарів.

— У лікарню не їде. До нареченого не хоче. Додому, каже, не можна. Куди мені її? У відділок посадити? Вона не затримана.

Тарас подивився на зачинені двері маленької кімнати, де Дарина намагалася заснути. За роки життя в сторожці він не любив чужих людей під своїм дахом. У його домі гості зазвичай затримувалися на кухоль чаю, не більше. Але зараз думка про те, що він віддасть цю дівчину в руки офіційної метушні, здалася неправильною до злості.

— Нехай лишається. Поки не зрозуміємо, що відбувається.

Василь підняв брови.

— Ти серйозно? Тарас Коваль бере людину на постій? Старий вовк вирішив у рятівники записатися?

— Я все чую, — долинуло з-за дверей. Голос був слабкий, але вже живий. — Дякую.

Це було перше слово, сказане Дариною не зі страху.

Надвечір біля води знову похолодало. Тарас зварив гречку з тушонкою, поставив перед Дариною тарілку. Вона їла повільно, майже через силу, дивлячись у вікно. За склом темнів ліс, і від цього дому здавалося, що все інше життя — десь далеко, за товщею дерев.

— Ви не питаєте, хто це зробив, — сказала вона раптом.

Тарас сидів навпроти й точив ножа короткими, рівними рухами.

— Ти сама скажеш, коли вирішиш.

— А якщо не вирішу ніколи?

Він відклав ножа, підвів на неї погляд.

— Тоді я розбиратимуся без твоїх слів. За слідами, за фарбою на гілці, за недопалком біля сосни. Ліс, Дарино, багато чого забуває тільки для тих, хто не вміє дивитися. Для мене він пам’ятає.

Вона довго дивилася на нього. У цьому суворому чоловікові було щось водночас заспокійливе й страшне — не загроза, ні, а спокійна невідворотність. Ніби, якщо вже він узявся, зупинити його буде неможливо.

Другої ночі Тарас майже не спав. За стіною поскрипували дошки: Дарина ходила по кімнаті з кутка в куток. Під ранок вона вийшла до печі, закутавшись у плед. Обличчя її було бліде, під очима залягли темні тіні.

— Де працюєш? — спитав він, ставлячи перед нею міцний чай.

— У банку. Операціоністкою. У сусідньому місті.

Розмова йшла обережно, як по тонкій кризі. Вона спитала, давно чи він живе тут. Він відповів: майже чверть століття. До того — у селищі. Сам? Він сказав: «Сам і живу», і сам почув у своїй фразі непотрібну різкість. Дарина помітила, але розпитувати не стала.

Її телефон, знайдений Тарасом у кишені забрудненої сукні, нарешті зарядився. Екран спалахнув десятками сповіщень.

— Сорок два пропущені, — сказав Тарас. — Усі від Назара.

Дарина подивилася на апарат як на річ із чужого життя. Не встигла вона простягнути руку, як телефон знову завібрував. На екрані висвітився невідомий номер. Вона вагалася кілька секунд, потім відповіла.

Тарас бачив, як із кожною секундою її обличчя втрачає рештки кольору. Вона слухала мовчки, жодного разу не перебила, тільки пальці на кухлі збіліли. Коли дзвінок урвався, Дарина поклала телефон на стіл.

— Це була вона, — сказала вона ледь чутно.

— Хто?

— Мати Назара. Оксана Гриценко. Сказала, щоб я поїхала негайно. Інакше наступного разу мене вже ніхто не знайде.

Тарас сів навпроти, важко, повільно, ніби всередині нього щось переставили з місця.

— Тепер розповідай, — промовив він. — Не шматками. Усе, як є.

Дарина обхопила долонями кухоль, хоча чай давно вистиг.

— До Назара в мене був Марко. Ми зустрічалися півтора року. Назар — його зведений брат. У Семена Гриценка спершу була інша сім’я. Дружина померла, лишився син, Марко. Потім він одружився з Оксаною, і народився Назар. Між братами п’ять років різниці.

Тарас слухав, не перебиваючи.

— Оксана ніколи не приймала Марка, — вела далі Дарина. — Він для неї був чужим, зайвим, але при цьому старшим сином. А старший син у такій сім’ї — це завжди спадкоємець, як би не говорили вголос. Вона хотіла, щоб усе дісталося Назарові. Марко це розумів. У вісімнадцять пішов із дому, жив окремо, працював на батьковій пилорамі, з Оксаною майже не перетинався.

Вона замовкла, ніби збиралася з силами, потім сказала глухіше:

— Я завагітніла від Марка. Не сказала відразу. Думала, як сказати, чого ми обоє хочемо. Мені здавалося, ще є кілька днів, щоб зібратися з духом і не зруйнувати все одним незграбним зізнанням. А він тим часом почав зникати, кудись їздити, щось приховувати. Потім прийшов і сказав, що в нього знайшли пухлину. Що треба їхати у великий медичний центр лікуватися. І що він не хоче прив’язувати мене до хворої людини. Ми посварилися так, що страшно згадувати. Говорили не те, що думали, а те, що болючіше вдарить. Він поїхав, змінив номер. Потім я дізналася, що він живий, лікується, але нікого бачити не хоче.

— А Назар?

— Назар почав заходити. Спершу через брата. Питав, як я, чи не треба чогось. Ми багато говорили про Марка. Я думала, це просто горе, що я чіпляюся за того, хто опинився поруч. Але потім… воно не минуло. За чотири місяці Назар зробив пропозицію.

— Він знав про дитину?

— Знав. Я сказала йому, що дитина від Марка. Він відповів: «Для мене це нічого не змінює. Буде наша. Я роститиму її як свою». І ще сказав, що Семен дізнається тільки те, що йому належить знати.

Дарина підвела очі.

— Назар хороший, Тарасе Гнатовичу. По-справжньому. Я знаю, як це звучить після всього, але він хороший.

Тарас довго мовчав. Потім спитав:

— Оксана знала?

— Тепер я певна. Не знаю, як. Може, Назар обмовився. Може, вона через лікарів щось з’ясувала, у неї знайомі всюди. Але вона знала і про Марка, і про дитину.

— Її дівоче прізвище?

Дарина здивовано подивилася на нього.

— Дорошенко. Назар якось казав. Семен привіз її з великого міста, коли померла його перша дружина. Майже двадцять п’ять років тому.

Тарас завмер біля вікна. Стояв спиною до Дарины так довго, що вона не витримала:

— Ви її знаєте?

— Знав, — відповів він глухо. — Давно.

Більше він не вимовив ні слова, але Дарина зрозуміла: ім’я Оксани Дорошенко відкрило в ньому не просто пам’ять. Воно роз’ятрило стару рану, яку він вважав давно зарослою…