Він знайшов наречену в лісі ледь живою… А її перші слова викрили страшну таємницю

Коли Дарина, змучена розмовою, нарешті заснула на лаві біля печі, Тарас вийшов на ґанок. Ніч була холодна, ясна; зорі стояли над лісом гостро й близько. Із ящика біля дверей він дістав стару зім’яту пачку сигарет. Тримав її для випадкових гостей, сам не курив багато років. Тепер закурив, не відчуваючи смаку, тільки гіркоту на язиці.

Оксана Дорошенко. Двадцять п’ять років тому вона пішла від нього до Семена Гриценка — багатого, жорсткого чоловіка, в якого недавно померла дружина й на руках лишився маленький син. Пішла в один день, майже без пояснень. Сказала: «Мені тісно з тобою, Тарасе». Тоді він вирішив, що це докір, що він не зумів дати їй життя, якого вона хотіла. Він багато разів прокручував той день наново: її зібрані речі, сухий погляд, двері, що зачинилися без грюкоту, ніби навіть дім не мав права обуритися. І всі ці роки носив це в собі, як камінь, до якого звик настільки, що перестав помічати його вагу.

— Скільки Назарові? — прошепотів він, рахуючи в умі й боячись помилитися. — Двадцять чотири…

Він розчавив сигарету чоботом і повернувся до будинку. Загасивши лампу, довго сидів біля столу. Серце билося нерівно. Вперше за багато років у його болю з’явилася не просто форма, а можливе обличчя.

Уранці він був зібраний і сухий.

— Ти лишаєшся тут. Двері замкнеш ізсередини. Нікому не відчиняєш.

— Куди ви?

— У селище й до садиби. Треба дещо перевірити.

— Це небезпечно.

— Ні, — спокійно збрехав Тарас.

Дарина не повірила, але сперечатися не стала.

— Чому ви мені допомагаєте?

Він зупинився на порозі. Відповісти правду було б надто важко, а брехати — запізно.

— Бо більше нікому…