Водій автобуса знайшов на зупинці дитину із запискою й привіз її додому, не підозрюючи, як зміниться цей день

До палати ввалився кремезний чоловік із червоним обличчям і скуйовдженим волоссям. Від нього тхнуло спиртним, мокрим одягом і злістю. Він чіпко обвів кімнату поглядом, побачив Остапа й вишкірився.

— Ось ти де, щеня. А я все місто об’їздив.

Остап сховався за Оксану. Марина спробувала підвестися на лікті.

— Вадиме, йди. Ти п’яний.

— Мовчи, — кинув він. — Усі ці роки брехала мені. Підсунула чужу дитину, а тепер вирішила розіграти благородство?

Тарас ступив між ним і ліжком.

— Вам краще вийти.

Вадим примружився, вдивляючись у його обличчя, потім перевів погляд на Остапа. Хрипкий сміх зірвався з його губ.

— А, то ось він хто. Справжній татусь з’явився. Ну забирай свого хлопчиська й забирайся. Мені він задарма не потрібен.

Він смикнувся до дитини, але Тарас перехопив його за зап’ясток.

— Не чіпайте мого сина.

— Сина? — Вадим спробував вирватися. — А хто годував його всі ці роки? Хто терпів у своєму домі чужого?

— У коридор, — жорстко сказав Тарас. — Це лікарня.

Вони вийшли. Оксана швидко зачинила двері, залишившись із Мариною й Остапом. У коридорі Вадим висмикнув руку, але вже не ліз у бійку: навколо могли з’явитися медсестри, лікарі, охорона.

— Я в поліцію заявлю, — процідив він. — Дитину вкрали.

— Спробуйте, — спокійно відповів Тарас, хоча всередині все кипіло. — Заодно поясните, чому залишили маленького хлопчика вночі на зупинці в мороз. Думаю, ця розмова вам не сподобається.

Вадим кліпнув. Упевненість на його обличчі здригнулася.

— Забирай. Мені байдуже. Самі проблеми від нього були.

— А Марина? Вона ваша дружина.

— Вона мене обдурила.

Тарас зробив крок ближче. Вдарити цього чоловіка було б легко. Надто легко. Але він змусив себе стояти рівно.

— Вона помирає. А ви прийшли п’яним влаштовувати скандал. Ідіть і більше тут не з’являйтеся. Їй потрібен спокій.

— Та подавіться ви всі, — видихнув Вадим, відступаючи. — Тільки за лікування платити не забудьте.

Він пішов до ліфта, хитаючись і лаючись собі під ніс. Тарас дивився йому вслід, і разом із гнівом у ньому з’явився дивний жаль: перед ним був чоловік, який мав поруч Марину й міг ростити Остапа, але не зумів побачити в цьому нічого цінного…