Вона почала нове життя в тихому селі, не підозрюючи, що одного дня у двері постукає людина з минулого

Лейла підвела очі. В її обличчі було багато болю. Любов не зникає за рішенням суду. Але в ній уже з’явилася межа.

— Не називай мене так, коли хочеш, щоб я забула, — сказала вона тихо.

Він сіпнувся, ніби його вдарили.

— Ти пошкодуєш.

Марія ступила вперед, але Лейла стиснула її руку.

— Можливо, — сказала дівчинка. — Але це буде моє почуття. Не твоє.

Вони вийшли надвір. Сніг падав на волосся, на плечі, на стару Маріїну сумку. Тітка Галя чекала біля машини Ольги, закутана в пухову хустку. Побачивши їхні обличчя, вона сплеснула руками.

— Ну?

Марія не змогла відповісти. Тільки кивнула.

Тітка Галя перехрестилася, потім схаменулася, що стоїть посеред вулиці, і сердито сказала:

— Я знала. А хто не знав, той дурень. Поїхали, у мене котлети.

Ольга схлипнула й відвернулася, роблячи вигляд, що лається на двірників.

Дім зустрів їх запахом диму й яблучного пирога. Пиріг тітка Галя поставила в піч зранку «про всяк випадок», ніби справедливість залежала від тіста. Лейла зняла пальто, пройшла на кухню й зупинилася біля вікна. За шибкою яблуня стояла чорна, мокра, з кількома впертими листками.

— Навесні вона цвіте? — спитала Лейла.

— Дуже, — сказала Марія.

— Можна я тоді намалюю її?

— Звісно.

Дівчинка помовчала.

— І нас?

Марія відчула, як у горлі знову підіймається клубок. Але тепер він був не тільки від болю.

— Якщо захочеш.

Лейла підійшла до неї. Не кинулася, не розридалася. Просто обережно обійняла за талію, притулилася щокою до її плеча.

— Я не знаю, як бути донькою, — сказала вона.

Марія поклала підборіддя їй на маківку.

— А я розучилася бути мамою.

— Тоді будемо вчитися?

— Будемо.

За вікном сутеніло. У печі потріскували дрова. На столі вистигав чай, який вони знову забули випити. У передпокої валялися мокрі чоботи, Федя нахабно спав на Лейлиному рюкзаку, тітка Галя бурчала біля плити, що пиріг ніхто не ріже і взагалі щасливі люди теж мають їсти.

Марія дивилася на свою доньку й розуміла: попереду не казка. Будуть суди, розмови з психологом, нічні страхи, листи від адвокатів, запитання в школі, злість, вина, довгі дні, коли минуле знову стукатиме в двері. Рашид не зникне зі світу миттєво. Його вчинки ще наздоженуть його, але й їх із Лейлою наздоганятимуть спогади.

І все ж двері тепер були їхні. Замок — їхній. Дім — маленький, старий, із тріснутими рамами й яблунею на подвір’ї — був їхній.

Марія дістала з коробки під ліжком рожеву кофтинку з кроликом. Лейла принесла другу. Вони поклали обидві на стіл поруч із кулоном-яблуком, синьою чашкою і листом Ніни. Не як святині, не як кайдани, а як докази шляху, який їм довелося пройти.

— Ніна врятувала нас, — сказала Лейла…