Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Той сидів на веранді з газетою, у спортивних штанах і старій картатій сорочці, гриз сушку й про щось думав. На запитання, як ранок, буркнув, що нормально, і знову втупився в газету. Галина поставила чайник удруге за цей ранок і вирішила, що тітка Валя, мабуть, із кимось посварилася, а на ній просто зірвалася.

Буває. Люди в їхньому віці часто плутають, на кого кричати. У неділю Галина поїхала в селище, у маленький магазинчик біля автобусної зупинки.

Там за прилавком завжди стояла Оля, жінка років п’ятдесяти п’яти, з круглим добрим обличчям і пофарбованим у каштановий колір чубчиком. Оля знала всіх дачників на ім’я, пам’ятала, хто який хліб бере і кому масла відрізати товстіше. В Олі був заповітний зошит у клітинку, куди вона записувала, хто і скільки винен до пенсії.

Галина потрапляла в цей зошит разів п’ять-шість на рік, завжди віддавала вчасно, і Оля записувала її легко, без зітхань. Цього разу Галина набрала звичне: батон, пачку сиру, банку сметани, пакет молока, десяток яєць і плитку шоколаду, яку Анатолій любив після вечері до чаю. Відкрила гаманець і зрозуміла, що забула вдома велику купюру.

На сметану й сир вистачало, на решту — ні. Галина звично всміхнулася:

— Олю, запиши до пенсії, я в середу пенсію отримую, занесу.

Оля не підвела очей. Помовчала, повозила пальцем по краю вагів, потім усе-таки глянула, але не в обличчя, а кудись на в’язаний комір.

— Галино Василівно, ви… ви краще потім зайдіть. Я сьогодні в борг не записую.

— Як це не записуєш? — розгубилася Галина. — У тебе ж і зошит он лежить.

— Зошит лежить, — кивнула Оля й прибрала його з прилавка під стіл. — Лежить, та тільки в мене тут ревізія скоро. Не хочу плутанини.

Галина кліпнула. «Яка ревізія в сільському магазині, де сама господиня і сама собі бухгалтер?» Хотіла пожартувати, спитати: «Що ж ти, і Васильовичу не записуєш, і Людмилі Богданівні не записуєш?» Але в роті раптом пересохло. За її спиною хтось стояв у черзі — дві дачниці з дальнього кінця товариства, — і Галина відчула, як вони перезирнулися.

Ледь помітно, ніби випадково, перезирнулися.

— Добре, — тихо сказала Галина, — тоді давай тільки хліб і сир.

Оля пробила хліб і сир, віддала решту, не дивлячись у вічі. Галина взяла пакет і вийшла. Надворі вітер гнав асфальтом жовте листя, на зупинці стояв дід у фуфайці й курив, поруч крутився рудий пес.

Галина прихилилася до холодної залізної стінки зупинки й постояла так хвилину. Хліб у пакеті здавався важким, як цеглина. «Недобрі розмови», — майнуло в голові незрозуміло звідки…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇