Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

Ранок розтікався квартирою в’язкою тишею. Назар крутився на кухні, дзвенів ложкою, варив каву, намагався всміхатися й говорити про погоду. Олеся сиділа з чашкою ромашкового чаю, бо жувати ще було боляче, і дивилася на нього так, як дивляться на річ, що раптом укрилася пліснявою.

— Ти тільки не дуйся, гаразд? — Назар переминався біля столу. — Мама ж за нас переживає. Вона ж не чужа. Жінки, ну сама розумієш, часто гроші на дурниці спускають: кофтинки, нігті, доставки всякі. Ти вчора на таксі поїхала, хоча могла б дочекатися транспорту.

— У такий час його не дочекаєшся.

— Ну пішла б пішки. Там усього пів години. Повітря, рух, для здоров’я корисно.

Олеся поставила чашку на блюдце так обережно, ніби боялася розбити не порцеляну, а власне терпіння…

Відповідати вона не стала. Просто встала, одяглася й пішла на роботу.

День минув у тумані. Документи відкривалися на екрані, люди щось питали, телефон вібрував, але всередині в Олесі все стискалося довкола однієї думки. Злість більше не була гарячою й безладною. Вона вистигала, ставала щільною, зручною, як інструмент, що нарешті ліг у руку.

Надвечір Олеся повернулася додому. У передпокої стояли чужі черевики. У вітальні, поруч із Назаром, велично сиділа Раїса Миронівна.

Свекруха була при повному параді: волосся підняте в жорстку лаковану вежу, на шиї важке намисто, спідниця розправлена так акуратно, ніби вона прийшла не в квартиру невістки, а на засідання, де їй заздалегідь відвели головну роль. Вона вмостилася на чужому дивані з господарським виглядом. На столі не було ні пирога, ні коробки цукерок, ні навіть пакета з фруктами. Раїса Миронівна прийшла з’ясовувати стосунки, а не в гості.

— Олесю, здрастуй, — мовила вона, трохи розтягуючи слова. — Бачу, щока в тебе вже нормальна. Я ж казала: нічого було паніку здіймати. Само б минуло.

Олеся зняла взуття, повісила плащ і пройшла до кімнати. Вона зупинилася навпроти дивана, схрестивши руки.

— Гроші привезли?

Раїса Миронівна всміхнулася з такою поблажливістю, ніби перед нею стояла вередлива дитина. Назар поруч із нею втягнув голову в плечі й узявся вивчати візерунок килима.

— Які ще гроші, любонько? Я приїхала, щоб нарешті поговорити серйозно. Назар давно скаржиться, що ти не вмієш розпоряджатися бюджетом. То готову їжу замовляєш, то парфуми купуєш, то ось стоматологи вночі. Так сімейні гроші не тримають.

Вона зробила паузу. Вочевидь, чекала виправдань. Але Олеся мовчала.

— Тому ми з сином вирішили, — вела далі свекруха вже твердіше, — що самих Назарових заощаджень замало. Із цього місяця ти переказуватимеш мені тридцять відсотків своєї зарплати. Я відкрию окремий вклад і стежитиму, щоб ви не смітили грошима.

Олеся кліпнула. Раз. Другий. А тоді засміялася.

Сміх вийшов сухий, різкий, майже гавкітливий. Він вирвався несподівано навіть для неї самої. Раїса Миронівна гидливо підібгала губи, Назар завовтузився.

— Зачекайте, — Олеся змахнула сльози, що виступили, й сперлася рукою на спинку крісла. — Тобто ви прийшли пояснити мені, як правильно віддавати вам уже мою зарплату? Прекрасно. Тоді я зараз поясню вам, як правильно збирати речі вашого сина.

— Що за тон? — свекруха випросталася. — Назаре, скажи їй, щоб припинила цей цирк. Я з нею по-доброму розмовляю.

Раїса Миронівна знову відкинулася на диван, вирішивши, що спалах скоро мине. У її світі такі жінки, як Олеся, сердилися, шуміли, а потім однаково мирилися: куди подінеться дружина від чоловіка? Особливо якщо чоловік уже пустив коріння в квартирі. Вона збиралася перечекати бурю, як перечікують дощ під дашком…