Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

Мирон на той час ледве тримався на ногах. Гарячка, що почала підніматися ще в лісі, проступила на обличчі плямами. Оксана дала йому останню таблетку зі старої аптечки, знайденої в зимівнику, і вперше за кілька днів дозволила собі подумати: може, вони таки встигнуть. Автобус мав прийти за дві години, до великого міста їхати ще кілька. А там — Надія Волошина, людина, яка сім років збирала уламки цієї історії й, можливо, зуміє зробити з них зброю.

Надія протрималася в її думках недовго. У чайну зайшов водій лісовоза на ім’я Гриша — обвітрений, із червоними повіками й тривожною звичкою озиратися, ніби він усе життя рахував не свої гроші. Він замовив чай, кинув погляд на Оксану, потім другий, довший. Упізнав не відразу, але впізнав. Це стало зрозуміло з того, як його рука ковзнула до телефону.

Марта голосно заговорила з ним про ціну на пальне, навмисне впустивши ложку, щоб відволікти. Не допомогло. Гриша вийшов покурити й назад уже не повернувся.

— Вставайте, — Марта з’явилася поруч так швидко, ніби весь цей час чекала саме цього. Обличчя її стало сірим. — Через задні двері. У двір. Там моя стара машина, ключі в замку. Скажу, що вкрали.

— Навіщо ви це робите? — Оксана підхопила Мирона під руку.

— Бо оголошення про винагороду за тебе висить біля адміністрації з учорашнього дня, — кинула Марта. — Велика виплата за відомості про втікачку. А в Гриші дружина третій місяць у лікарні, операція потрібна, грошей нема. Не стій стовпом. У кожної зради своя ціна. Іноді це не підлість, а бідність. Біжи.

Вони вискочили в темніючий двір. Із-за рогу вже вивертав темний позашляховик, фари вдарили по снігу. Машина Марти завелася з третьої спроби, кашляючи й тремтячи всім корпусом. Оксана глянула в дзеркало й побачила, як із позашляховика виходять двоє. В одного в руках було щось довге, схоже на мисливський карабін.

Постріл пролунав, коли вони вже вилітали на ґрунтовку. Не по них — угору, попереджувально. Та звук розкотився по всьому селищу, і Оксана зрозуміла: від цієї миті їх шукає не лише система. Їх побачили страх, злидні, випадкові люди — будь-хто з них міг вирішити, що чужа правда коштує менше за обіцяну виплату.

За десять кілометрів вона кинула машину біля покинутої пилорами, загнавши колеса в снігову цілину. Далі вони пішли пішки вздовж лінії електропередач, сподіваючись, що дроти виведуть до житла. У Мирона почалася справжня лихоманка. Він хитався, марив, називав Оксану то ім’ям покійної дружини, то Лесею, і від цього імені в неї щоразу болісно стискалося серце.

Надвечір вони знайшли напіврозвалений барак біля старої лінії. Вікон не було, двері зірвані, але дах ще тримався. Оксана розпалила крихітний вогонь із уламків меблів. І тоді з темряви долинув хрипкий голос радіоприймача.

У кутку, вкрившись ганчір’ям, ночував безхатько-старий. Він слухав новини на батарейках і, здавалося, майже не помічав їх. Диктор вимовив ім’я Оксани рівно, чисто, без тіні сумніву. Поліція продовжує розшук засудженої Дорошенко Оксани Петрівни, яка втекла з виправної установи. За версією слідства, небезпечна злочинниця утримує літнього чоловіка, особу якого встановлюють. Холдинг «Північна жила» висловив готовність сприяти затриманню втікачки.

— Особу встановлюють, — прошепотіла Оксана, дивлячись на Мирона, що горів жаром під ватником. — Вони навіть ім’я тобі повернути не хочуть. Мертвим ти їм зручніший…