Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

Вони вийшли на світанку. Небо ще не встигло посвітліти, між стовбурами висіла синя передранкова студінь, і сніг під ногами скрипів так голосно, ніби навмисне видавав кожен крок. Мирон ішов сам, спираючись на палицю, яку Левко вистругав із молодої берези. Та кожні пів години зупинявся, хапався за груди й дихав із таким зусиллям, ніби повітря стало надто важким.

Оксана йшла поруч. У кишені в неї була фляга з теплою водою, в голові — рахунок його дихання, пульсу, кольору губ, усіх дрібниць, за якими фельдшер розуміє більше, ніж хворий готовий визнати. Мирон тримався на волі, впертості й страхові за доньку. Цього було мало, але поки вистачало.

Опівдні вони вийшли до вузької просіки. Нею, за словами Левка, раз на тиждень проходив лісовоз, а далі починалася дорога до селища з автостанцією. Старий зупинився на краю дерев.

— Я далі не піду, — сказав він. — Брід за три години ходу просто по просіці. Не звертайте. За бродом буде селище. На автостанції чайна. Там Марта Никифорівна. Скажете: від Левка. Вона дасть квитки й не стане питати зайвого.

Він простяг Оксані згорток. Усередині виявилася стара темна куртка з капюшоном.

— Зніми ватянку. В ній тебе будь-який пост упізнає раніше, ніж ти рота відкриєш.

Оксана розстебнула табірну ватянку. Тканина була просякнута димом, потом, чужими бараками й усіма роками, які вона носила на собі. Коли вона стягла її з плечей, їй на мить здалося, що вона скидає не одяг, а омертвілу шкіру.

— Дякую вам, Левку Мироновичу.

Старий відвів очі.

— Не дякуй. Я мав говорити замість тебе двадцять сім років тому. Вважай, повертаю борг. Пізно, криво, але як умію.

Він повернувся й пішов назад у ліс. Висока суха постать швидко розчинилася між стовбурами. Оксана встигла помітити, як у нього здригнулися плечі, ніби старий плакав, але не дозволяв собі озирнутися.

Вона не знала, що тієї ж години до поста охорони рудника, всього за кілька кілометрів вище по просіці, під’їжджав темний позашляховик. Усередині сиділи двоє чоловіків у цивільному, послані Назаром Гордейчуком. Один тримав свіжу фотографію жінки з особової справи виправної установи. Під знімком великими літерами було набрано: «Небезпечна. Можливо озброєна. Утримує заручника».

Чайна Марти Никифорівни пахла кип’яченим молоком, березовими полінами й мокрими валянками. За вікном сірів вечір, на автостанції грюкали двері рідкісних автобусів. Марта, повна жінка із золотим зубом і поглядом, який давно перестав дивуватися людям, вислухала Оксану мовчки. Потім налила їм по кухлю міцного чаю й зникла в підсобці.

Повернулася вона за десять хвилин із двома квитками.

— Сядете не разом. Старого — назад, укрийте пледом, скажете, дід занедужав, везете в місто до рідні. Ти сідай у середину й не дивися по боках. Зайвий погляд зараз дорожчий за паспорт…