Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

На третій день, коли в них лишилася остання жменя журавлини, двері зимівника розчахнулися без стуку. У прорізі стояв високий сухий старий із двостволкою на плечі. Сіре світло ранку лягло йому на обличчя, порізане зморшками так глибоко, ніби сам ліс писав на ньому свою історію.

Оксана миттєво заслонила Мирона собою, гарячково озираючись у пошуках бодай чогось важкого.

— Не смикайся, — сказав старий. Голос у нього був негучний, спокійний, звиклий перекрикувати не людей, а вітер. — Хотів би здати — прийшов би не сам.

— Хто ви?

— Левко Миронович. Можна просто Левко.

Він зняв із плеча мішок. Усередині дзенькнув термос, поруч лежав вузлик сухарів.

— Дим ваш третій день бачу. У цих місцях дим помічають лише ті, хто вміє дивитися. Вирішив перевірити. Мало що, знову хтось із зони дорогу шукає.

Він перевів погляд на Оксану.

— Дорошенко. Батька твого Петром звали?

Оксана застигла.

— Звідки вам це відомо?

— Очі є. Пам’ять поки теж. Я з Петром двадцять сім років тому на руднику працював. Ліс валили, кріплення тягали, поки його завалом не придавило. Тебе малу на руках тримав, коли мати в селище везла.

Він сів на чурбак біля дверей, рушницю з плеча зняв, але не навів.

— Тепер, значить, ти втікачка, а поруч із тобою Середа, якого п’ять років як відспівали. Світ тісний, дівко. Особливо коли одні й ті самі люди десятиліттями одну й ту саму гидоту під килим замітають.

Мирон сіпнувся, але старий лише махнув рукою.

— Не бійся. Я давно не їхня людина. Просто живу там, де звір чесніший за людей.

Він довго дивився на них, потім вимовив те, від чого в Оксани всередині щось надломилося — не болем, а першим за сім років слабким натяком на надію.

— У великому місті є журналістка. Надія Волошина. Сестра Кирила, якого ти, Оксано, за паперами вбила. Вона сім років риє під Гордейчуків, тільки ніяк не могла знайти те, що суду на стіл кладуть, а не в газетну колонку. У вас двох, схоже, є те, чого в неї не було.

— Що саме? — спитала Оксана.

— Живі свідки, — відповів Левко. — І, судячи з того, що в тебе з-під коміра блиснуло, ще дещо.

Оксана мимоволі торкнулася медальйона.

— Ви знаєте Волошину?

Старий кивнув на старий приймач, що висів біля дверей на цвяху.

— Чув її по місцевому радіо. Три роки тому шукала тих, хто пам’ятає рудник до нових господарів. Я не відгукнувся. Злякався, якщо хочеш правду. Але ім’я запам’ятав.

Мирон простяг тремтячу руку. Оксана пом’ялася, тоді витягла медальйон з-під одягу. Срібний овал був темний, подряпаний, маленький, як ніготь великого пальця. Вона відкрила кришечку, показала фотографію дівчинки в шапці, потім перевернула корпус. На звороті майже зникли цифри: 10 березня 1999 року.

Мирон підніс медальйон до вогню. Обличчя його раптом стало таким зосередженим, ніби він побачив не прикрасу, а міну з незнайомим механізмом.

— Цю дату я вже бачив, — сказав він тихо. — Тільки не в сімейних речах твого батька…