Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

— Де? — спитала Оксана.

Мирон не відразу відповів. Він повертав медальйон у пальцях, і тьмяний вогонь вихоплював то фотографію, то майже стерті цифри.

— На руднику був окремий сейф. Не для змінних журналів і не для бухгалтерії. Там тримали внутрішнє листування дирекції — те, що не має лежати в загальному архіві. Я якось заліз туди помилково, шукав інший документ. Побачив розпорядження Степана Гордейчука, батька Аркадія. Про тимчасову розробку резервної ділянки силами нічної зміни. Без оформлення допуску. Без повідомлення технічного нагляду. Підписано десятого березня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого.

Оксана відчула, як холонуть пальці, хоч сиділа майже над вогнем.

— Це може бути збігом. Батько міг просто вибити дату з іншої причини.

— Може, — Мирон не відривав очей від медальйона. — А може, Петро бачив це розпорядження й зрозумів, чим воно тхне. Я п’ятнадцять років працював з архівом, Оксано. Такі папери з’являлися не раз. Спершу з підписом старшого Гордейчука, потім із підписом Аркадія. Завжди без шуму. І майже завжди за кілька днів у журналі пригод виникала смерть або тяжка травма, оформлена так гладко, що комісіям лишалося тільки ставити печатки.

Левко, який досі мовчав, раптом заговорив глухо, ніби виштовхував із себе камінь, що пролежав усередині майже тридцять років.

— У ніч на п’ятнадцяте березня ми були з Петром на зміні. Нас відправили за основний кар’єр, де офіційні землі вже кінчалися. Рубали просіку, тягли кріплення. Там знайшли жилу, яку хотіли вигребти потай, поки ніхто не помітив. Завал придавив Петра вночі. Тіло підняли вранці. А в акті потім написали, ніби все сталося вдень п’ятнадцятого, на дозволеній ділянці, у звичайну зміну. Ніби він не лежав усю ніч під землею там, де його взагалі не мало бути.

— Чому ви не сказали моїй матері? — Оксана подивилася на старого, і голос її зірвався.

Левко зустрів її погляд. У його очах не було виправдань, лише втома.

— Бо в мене теж була сім’я. Бо страх — ланцюг, який людина сама собі на шию накидає, а потім роками робить вигляд, ніби так і треба. Я не герой, Оксано. Просто старий дурень, який надто пізно вирішив бодай раз сказати правду вголос.

У зимівнику стало тихо. Лише мокрі тріски потріскували в банці, випльовуючи крихітні іскри, що гасли, не долетівши до стелі.

— Якщо твій батько вибив цю дату за життя, — сказав Мирон, — значить, він розумів: папір знищать, акт перепишуть, свідків налякають. І лишив знак там, де шукати ніхто не стане. Це не одна твоя біда. Це система. Та сама, що вбила Кирила, посадила тебе й потім спробувала поховати мене.

Оксана закрила медальйон і стисла його в кулаці. Срібло було крижане, але поступово нагрівалося від долоні.

— Тоді нам потрібна Волошина, — сказала вона. — У неї сім років матеріалів по Кирилу. У нас — живий свідок і нитка до старих підробок. Може, разом це нарешті стане не чуткою, а справою.

— До міста півтора дня шляху, — сказав Левко. — Через стару гарь і брід біля сухого струмка. Небезпечно, але пройти можна. Я доведу до дороги. Далі не зможу. Ноги вже не ті, та й собака в мене одна — без догляду здохне.

Він помовчав і додав:

— Тільки пам’ятайте: шукатимуть не одну втікачку. Як тільки зрозуміють, що могила порожня, за Середою підуть люди, яким дуже треба, щоб він до міста не дійшов…