Вона вийшла заміж, щоб урятувати родину від боргів, не підозрюючи, хто насправді ховається за образом старого

— Так, звучить гидко. Але я не знайшов іншого способу так швидко зупинити передачу боргу. Мені довелося зіграти того, кого вони очікували побачити.

— Старого багатого дурня?

— Старого багатого чоловіка, якого можна використати.

Марія засміялася тихо й страшно.

— Вітаю. Використали всіх. Навіть мене.

— Я намагався дати вам захист.

— Не питаючи, чи потрібен мені ваш захист!

Він опустив голову.

— Так.

Це просте «так» вибило з неї рештки злості. Не погасило, ні. Просто злість більше не знаходила гладкої стіни, об яку можна було розбитися. Перед нею сидів не страховисько, а людина, яка вчинила жахливу помилку з бажання виправити іншу.

— Ви могли сказати в ресторані, — прошепотіла Марія.

— За нами стежили. І зараз, можливо, стежать. Завтра вранці Ганна вимагатиме, щоб ви підписали ще один документ. Передачу вашої частки в майбутній компенсації. Не підписуйте.

— Якої частки?

— Я переказав гроші на закриття боргу, але поставив умову: усі розрахунки тільки через рахунок, із зазначенням кінцевого отримувача. Якщо Власенко засвітиться, у нас буде нитка. Ганна спробує змусити вас підписати відмову від претензій. Скаже, що це формальність.

Марія згадала, як тітка вдень сунула їй у сумку маленьку теку.

«Потім подивишся. Там для банку дрібниця».

У неї похололи руки.

Вона підійшла до сумки, дістала теку. Андрій не рухався. Усередині справді лежав документ. Марія пробігла очима рядки й майже нічого не зрозуміла, крім слів «не маю претензій», «добровільно», «підтверджую відсутність тиску», «зобов’язуюся не оскаржувати».

— Господи, — сказала вона.

— Можна? — тихо спитав Андрій.

Вона простягнула йому папір, не наближаючись. Він прочитав, і обличчя його стало жорстким.

— Це не для банку. Це для них.

— Що тепер?

— Тепер ви вирішуєте, кому вірити.

Марія подивилася на зняту сиву бороду на столі, на перуку, на каблучку, на людину з дитячої фотографії. Їй хотілося лягти на підлогу й затулити вуха, як у дитинстві, коли батьки сварилися. Але підлога була холодна, доросле життя не закінчувалося, якщо заплющити очі.

— Я не вірю нікому, — сказала вона. — Але я хочу правду.

Уранці Ганна прийшла без попередження.

Світлана впустила її після дзвінка консьєржа, і вже за хвилину квартирою рознісся її впевнений голос:

— Машо, ти де? Нам треба швидко з’їздити до нотаріуса.

Марія вийшла з кімнати в домашньому светрі й джинсах. Вона майже не спала. Андрій пішов до світанку, знову вдягнувши сиву бороду й перуку. На прощання сказав:

— При ній нічого не показуйте. Якщо зможете — увімкніть запис. Але не ризикуйте.

Марія увімкнула диктофон на телефоні ще до того, як відчинила двері.

Ганна стояла в передпокої, пахнучи парфумами й морозом. У руках у неї була сумка з дорогої шкіри, на губах — бадьора усмішка.

— Ну як перша ніч? — спитала вона з неприємною ніжністю.

Марія відчула, як спалахнули щоки.

— Нормально.

— От і добре. Я ж казала, людина пристойна. Збирайся.

— Куди?

— До нотаріуса. Треба підписати пару паперів, щоб гроші швидше пройшли.

— Які папери?

Ганна роздратовано кліпнула.

— Машо, не починай. Ти ж не юристка. Там формальність.

— Я хочу показати Ірині Литвин.

Усмішка зникла з обличчя Ганни.

— Кому?

— Юристці.

— Якій ще юристці?

— Моїй.

Ганна повільно поставила сумку на тумбу.

— Ти зовсім дурна? Тобі дали шанс. Твоїй матері вже призначають обстеження в хорошій клініці. Борг закривають. Ти хочеш усе зірвати через якогось паперового щура?

— Якщо це формальність, юристка підтвердить.

— Не буди звіра, дівчинко.

Марія відчула, як серце вдарило в ребра. Ось він — справжній голос. Не тітчин, не турботливий. Чужий.

— Якого звіра?